Відомо, що перший в історії бал відбувся в 1385 році, у Франції. До Галичини ж така традиція дійшла у 1482. Великої популярності проведення пишних танцювальних подій набуло в 19-20 століттях, пише frankivski.info. В Станиславові тоді організацією балів та вечорниць займалось Товариство Руських жінок, як пише gk-press.if.ua.
Галицькі бали
Своєрідної регулярності галицькі бали набули в другій половині 19 століття. Переважна більшість з них проходила у Львові. Втім, усі танцювальні події на заході держави мали певні спільні традиції. Так, розпочинався захід із коломийки. Інколи, то міг бути полонез чи кадриль. Також, обов’язково, проходила традиційна бальна гра – котильйон.
Котильйоном, переважно, завершувався вечір. Танцювальна гра продовжувалась дві години. Тут були елементи вальсу, польки, мазурки, які учасники повинні були повторювати за ведучою парою. Часто, котильйон розбавляли грою у фанти чи вікториною з призами. Суть полягала в тому, що дівчата запрошували до танцю юнаків, яким вручали паперові відзнаки. Були вони у формі серця та називались котильйонами. За це молодики пригощали панянок солодощами з буфету.
На початку 20 століття організацією балів у Станиславові займалось Товариство Руських жінок. Танцювальні вечори проходили в Міщанському казино на Сапєжинській, 12 (Незалежності) та в залі Д. Єгера на Газовій (Дністровська). За вхід треба було заплатити 2-3 корони. Усі зароблені гроші віддавали на благодійність. Так, одного разу, було зібрано 200 корон, котрі віддали для Руського дівочого інституту.
Окремо танцювальні заходи в Станиславові проводила й польська громада. Переважно, відбувалось це в Польському казино на Каземирівській (Мазепи, 10), або в Музичному товаристві ім. Монюшка (обласна філармонія на пл. Міцкевича).
Вечорниці на Прикарпатті
Не таємниця, що бали – це консервативні заходи для еліти. Звідси й певні вимоги, які століттями не змінювались. Наприклад, запрошення розсилали завчасно. Також обов’язково вказували стиль одягу – бальний чи народний. Танцювальний вечір могло відвідати до 90 пар, котрі розважались до самого ранку. На вході патрулював поліцай, котрий пильнував, аби ніхто не пройшов на бал зі зброєю.
Втім, вже в першій половині 20 століття галицькі бали зазнали певних змін. Правила та відбір учасників, порівняно з традиційними танцювальними вечорами, був більш демократичний. В “Кур’єрі станиславівському” за 20-30 роки 20 століття вже не згадувались станиславівські бали в традиційному розумінні.
На Прикарпатті навіть слово “бал” не використовували, а називалось дійство українськими вечорницями з танцями. На початку вечора були вистави, промови, або концерт. По їх завершенні починались танці. Вхід на концерт був безплатним. Втім, діяли добровільні пожертви.
Аби потрапити на танці платити все ж доводилось. Для жінок, як правило, вартість була меншою. Також на вечорницях можна було скористати з буфету. Незмінною залишалася традиція вказувати стиль одягу у запрошеннях.
На вечорниці, переважно, приходили відразу парами. Втім, якщо пані на танцях була сама, від нестачі уваги вона не страждала. На Галичині спеціально навчали танцюристів-фордансерів. Ці молодики працювали у популярних закладах міста. Вони вміли добре танцювати та мали гарні манери. Їх роботою було запрошувати до танців самотніх панянок, аби ті не нудьгували.
Професія жінок-фордансерів не була такою популярною. Втім, в певних престижних закладах їх можна було зустріти. Фордансерки на балах кликали до танцю самотніх чоловіків.
Старші люди, котрі відвідували вечорниці у Станиславові, часто, залишались невдоволеними. Найчастіше тим, що молодь обирала для танців закордонну кадриль та лансієр, замість коломийок та інших народних танців.
Нюанси
В 19 столітті, до того, як бали у Станиславові перетворились на танцювальні вечори, на Прикарпатті також дотримувались класичних вимог та дрескоду. Обов’язковими були бальні сукні та смокінги (фраки) для чоловіків. Починався танцювальний вечір з полонезу, а закінчувався мазуркою.
Була й така традиція, що дами носили зі собою спеціальні маленькі записні книжки, часто, гарно оздоблені. В ці книжки (карнети) дівчата записували імена своїх танцювальних партнерів та номери танців. Це був своєрідний доказ популярності молодої панни.
Молодики, як годилося, повинні були за вечір змінити кількох партнерок. Не можна було більше як три рази танцювати з однією дівчиною. Таке міг робити лише її чоловік. Під час танцю намагались мовчати, інакше це б потрактували як залицяння. А наприкінці балу, переважно, обирали його королеву.
Звичайно, на бали ходили не тільки з ціллю потанцювати до самого ранку. Дехто шукав собі подружню пару, або закривав певні благодійні ініціативи. Цікаво, що попри заборони, на танцювальних вечорах Галичини можна було побачити навіть священнослужителів. Історикиня О. Дрогобицька, дослідила, що в одній парафіяльній резиденції Бережанського повіту на балу було аж сорок пар.
На Прикарпатті подібні заходи організовувались не лише для інтелігенції, але й для селян. За словами Дрогобицької, в 30-х один учитель організував бал-маскарад для 200 учасників. Втім, в масках були лише 24 з них. Тоді й королеву обирали, й гарний танець ставили. Втім, все говорило, що селяни були неготовими до такого роду танцювальних заходів. В місцевій газеті села Гнущанки було написано, що мало хто вірив в успіх балу-маскараду. Для селян було дивно та нечувано “робити зі себе блазнів”.
Народний колорит
У Станиславівський державній чоловічій гімназії діяв “Батьківський кружок”. За його сприяння, як пише report.if.ua, були організовані розваги для молоді та проводились уроки народного танцю. Зазвичай, вони підсумовувались балом. На танцювальний захід запрошували дівчат з гімназії “Рідної школи” та вчительської гімназії сестер василіанок.
Учні гімназії докладали неабияких зусиль, аби “не впасти обличчям в болото”. До навчання навіть залучали акторів театру. Дуже подобалось юнакам та дівчатам вчитись народних танців. Одним із таких була відбивана коломийка. Пари ставали в ряди навпроти одне одного. Танець проходив поміж шеренг танцюристів. Дівчину під час коломийки міг “відбити” інший танцюрист, коли плескав два рази в долоні.
Одним із завдань бального комітету було також дбати, аби нікому не було сумно під час танців. Спеціально створювали групи з хлопців з відповідними значками на ланцюжках. Вони не давали дівчатам довго стояти наодинці. Крім того, могли тихо, поки ніхто не бачить, вивести людину, яка випила лишнього, або починала неадекватно себе вести.
Попри те, що станиславівські бали були прекрасною розвагою, їх часто критикували. Наприклад, люди скаржились, що вечорниці та маскаради на початку 20 століття перестали бути елегантним дійством. Чоловіки, замість зосереджуватись на танцях з дамами, більше часу проводили за випивкою. Крім того, помічали, що відношення до балів стало більш недбалим. Хоч учителів з танців було вдосталь, багато хто не знав основних танцювальних елементів.
Також, нерідко, містяни жалілись на неналежну підготовку страв у буфеті. Служники не мали чистого одягу, не надто слідкували за власною гігієною. А щодо меню, то воно не було складене з урахуванням того, який захід проводиться. Замість легких страв, у буфеті були голубці, ковбаски, гуляш, капуста та ін. Часто, зала для танцю пахнула більше як столова, аніж як вишукане приміщення для елегантної публіки.