У серці Гуцульщини, де глина під руками майстрів оживає, щороку народжується свято, що з’єднує минуле з майбутнім. Фестиваль “Мальований дзбаник” — не просто виставка кераміки чи традиційне дійство. Це жива платформа збереження спадщини, зустріч поколінь і смілива візія — створити у Косові культурно-мистецький центр “Дзбан”, пише frankivski.info.
У цій статті розповімо про фестиваль, його головні події та місію. Також згадаємо інші культурні ініціативи України, що, як і “Мальований дзбаник”, утверджують місцеву ідентичність через ремесло, мистецтво та народну творчість. Бо попри війну, українська культура далі звучить — голосно, щиро, автентично.
Традиції, що живуть у фестивалях
Україна — країна глибоких культурних традицій, багатої народної спадщини й автентичної творчості. Щороку в різних регіонах проводяться десятки етнофестивалів, присвячених фольклору, гончарству, музиці, вишивці, ремеслам і духовній спадщині.
Один з найвідоміших — фестиваль “Трипільське коло”, який відбувається в місті Ржищів Київської області. Це свято занурює учасників у глибини трипільської цивілізації через майстер-класи з гончарства, виготовлення кераміки в стилі давніх трипільців, лекції з археології, фольклорні виступи та реконструкції обрядів.
Ще однією знаковою подією є фестиваль “Не святі горшки ліплять”, що проходить у Тернополі. Це — справжня столиця гончарства, де традиції ремесла живуть у кожному подвір’ї. Щороку сюди з’їжджаються керамісти з усієї України, щоб продемонструвати свої вироби, взяти участь у гончарських боях, відвідати майстер-класи, оглянути виставки в Музеї гончарства та долучитися до великої гончарної родини.
Унікальним прикладом збереження і розвитку народної творчості на Прикарпатті є обласний фестиваль “Мальований дзбаник”. Цей захід об’єднав гончарів, майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, вишивальниць, ткаль, музик і дослідників фольклору.
Особливе місце серед етнічних фестивалів займає “Лемківська ватра”, яка проходить у місті Монастириська Тернопільської області. Це подія, що об’єднує лемківську діаспору з усього світу, зберігаючи та відтворюючи їхню культуру, пісні, кухню та пам’ять про драматичну історію переселень.
На заході України, в селі Гавареччина Львівської області, щороку проходить “Етнодень у Гавареччині” — невеликий, але дуже автентичний фестиваль, присвячений унікальній чорнодимленій кераміці. Цей вид гончарства має глибокі бойківські корені і занесений до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України. Гості фестивалю можуть спробувати себе в гончарстві, послухати автентичні співи, скуштувати традиційні страви, відчути тишу й силу Карпат.
Ще один приклад поєднання фольклору, водної символіки та козацьких звичаїв — свято Нептуна на Великій Хортиці у Запорізькій області. Хоча воно має елементи сучасного шоу, його суть — у відтворенні народних вірувань, ігрищ та духу прибережної культури півдня України.
Окрему нішу займають фестивалі, що відбуваються на території Музею народної архітектури та побуту в Пирогові під Києвом. Протягом року тут проходять події з назвами на кшталт “Козацька Покрова”, “Ярмарок на Івана”, “Свято врожаю”. Вони залучають фольклорні гурти, майстрів народних ремесел, гастрономічні локації, дитячі атракції та музейну етнографію.
На Буковині вже понад 30 років поспіль проводиться Фольклорний фестиваль Буковинських зустрічей, який має статус міжнародного. Події одночасно відбуваються у Румунії, Польщі, Угорщині та Україні, об’єднуючи різні етнічні групи Буковини — українців, румунів, євреїв, поляків, німців. Це приклад того, як фестиваль може стати платформою міжкультурного діалогу й толерантності.
Ідея та ідейниця фестивалю “Мальований дзбаник”
У самому серці Гуцульщини, в мальовничому Косові, вже більше 10 років живе й розвивається унікальна мистецька ініціатива — фестиваль кераміки “Мальований дзбаник”. Він зародився в буремному 2014 році, коли на сході України розпочалась російсько-українська війна. Тривожні новини, артилерійські обстріли, втрати на фронті — здавалося б, не час для фестивалів. Але саме тоді, на тлі болю та тривоги, в Косові з’явився задум зібрати гончарів, митців і місцевих мешканців навколо джерела, яке давало надію і нагадувало: українська культура — жива, незламна і важлива. Фестиваль став не просто святом гончарства. Він перетворився на культурний опір, символ внутрішньої сили народу, його тяглості до традицій, краси та самоідентичності.
Ідейницею та головною рушійною силою фестивалю “Мальований дзбаник” стала Марія Гринюк — косівська майстриня, заслужена діячка мистецтв України, членкиня Національної спілки художників України та голова благодійної організації “Автентика Гуцульщини”. Саме завдяки її наполегливій праці косівська мальована кераміка була включена до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
Як розповідає пані Марія, ідея створення фестивалю з’явилася як відповідь на усвідомлення реальної загрози зникнення традиції косівського гончарства. Ще у 1990-х роках кільком майстрам вдалося зберегти ремесло мальованої кераміки, тоді як у таких колишніх гончарних осередках, як Кути та Пістинь, ця традиція повністю зникла.
Під час підготовки досьє до ЮНЕСКО Марія Гринюк глибше занурилася у питання збереження нематеріальної культурної спадщини й зрозуміла, що для порятунку традиції потрібна не лише фахова робота, а й широка популяризація. Вона організовувала виставки, семінари, видавала публікації, зокрема третю частину проєкту “Галерея майстрів Гуцульщини”, присвячену майстрині Валентині Джуранюк. Однак згодом усвідомила: цього замало. Потрібно гуртувати людей навколо ідеї, зробити справу публічною.
Так з’явився фестиваль “Мальований дзбаник”. Його назва походить від традиційного слова “глечик” – популярної посудини серед гуцулів, яка стала символом цього культурного дійства. Вироби з глини, створені майстрами Косівщини, мають давню історію і не мають аналогів ні в Україні, ні за її межами. Саме ця унікальність косівської кераміки стала основою для фестивалю.
Фестиваль “Мальований дзбаник” 2024: п’ять років у ЮНЕСКО та 600-річчя Косова
У вересні 2024 року в Косові та Коломиї відбувся ІХ відкритий обласний фестиваль кераміки, ремесел і фольклору “Мальований дзбаник”. Цьогорічний захід був особливим, адже його приурочили до двох важливих подій: 600-річчя першої писемної згадки про Косів та п’ятої річниці включення косівської мальованої кераміки до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
Основною метою фестивалю було вшанування та популяризація косівської мальованої кераміки як унікального явища української культури. Захід сприяв збереженню традиційного гончарства, підтримці майстрів та залученню молоді до вивчення і продовження цього ремесла.
Це був не просто мистецький захід — це було живе занурення у тисячолітню традицію, яка дихає крізь покоління, зберігається у руках майстрів і розповідає світу історію Гуцульщини без слів.
У маленьке місто приїхали не лише митці, але й ті, хто ухвалює рішення — представники обласної й місцевої влади, посадовці й управлінці, які розуміють: культурна спадщина — це не музейний експонат, а живий процес, який потребує підтримки. Бо без цієї підтримки навіть найдавніше ремесло може втратити голос.
І першим цей голос озвалася Іванна Козак-Ділета — керамістка з династії гончарів, яка зустріла гостей у своїй майстерні. Її роботи — мов сповідь давнього Косова: розписані технікою предків, наповнені кольорами землі, неба й вогню. Тут, серед полив’яного блиску, учасники говорили не лише про глину, а й про дух — про гуцульську культуру, яка не просто вціліла, а проростає в нових поколіннях.
Далі маршрут проліг до керамічного цеху та виставкової зали Національної спілки художників України, де з глини постають справжні дива. Тут кожен охочий міг побачити процес народження виробу — від першого дотику до випалу у вогні.
У родинній майстерні-кав’ярні “Гончар” керамісти Чорні продовжили традицію не тільки мистецьку, а й педагогічну. Їхня місія — передати дітям любов до ремесла, навчити гончарному колу, не забуваючи про смак справжньої косівської кави. Тут кераміка пахла не лише глиною, а й затишком.
Завершальним акордом стала тепла зустріч у домі Марії Гринюк — натхненниці фестивалю. Тут ішлося не про форми й орнаменти, а про сенси: як косівська кераміка виборола своє місце в списку ЮНЕСКО, як її зберегти та примножити попри виклики війни, як перетворити ремесло на сучасний культурний продукт.
Фестиваль закінчився, але залишив після себе не порожнє подвір’я, а глибоке переконання: глина пам’ятає. А “Мальований дзбаник” — це не лише про посуд і орнаменти. Це про людську тяглість, про спадкоємність, про те, як культура формує стійкість. У часи випробувань — саме вона тримає нас вкоріненими.
Плани на майбутнє
Організатори фестивалю мають амбітні плани щодо розвитку заходу. Зокрема, планується будівництво культурно-мистецького центру “Дзбан” у формі глечика, який стане окрасою туристичного комплексу та сприятиме подальшій популяризації косівського гончарства.
Це буде триповерхова будівля з розвиненою інфраструктурою та зеленою парково-ландшафтною зоною. У цьому просторі мають діяти гончарні майстерні, відбуватися виставки, звучати музика в залах з особливою акустикою. Це буде не просто будівля, а живий осередок культури — місце сили, своєрідна гуцульська Мекка, де традиція оживає щоденною працею і творчістю.