Історія українського мистецтва ХХ століття неможлива без постаті Опанаса Заливахи — художника, мислителя і правозахисника, чия творчість стала одним з символів духовного спротиву радянській системі. Його життя поєднало трагічні сторінки української історії та великі культурні зрушення, що сформували покоління шістдесятників.
До 100-річчя від дня народження митця у музеї мистецтв Прикарпаття відкрили масштабну виставку, яка стала однією з найважливіших культурних подій року в Івано-Франківську. Експозицію символічно презентували 26 листопада 2025 року — в день народження художника, перетворивши відкриття на своєрідний акт пам’яті й вдячності, розповідає сайт frankivski.info.
Виставка стала не просто ретроспективою робіт. Вона перетворилася на спробу зібрати воєдино життєвий і творчий шлях митця, показати його як людину, що пройшла через репресії, табори і багаторічні заборони, але зберегла внутрішню свободу.
Понад сто робіт, представлених у залах музею, дозволяють відчути масштаб і глибину його мистецького світу.
Дорога до мистецтва і власної ідентичності
Опанас Заливаха народився 26 листопада 1925 року в селі Гусинка на Харківщині. Його дитинство припало на роки Голодомору, що залишило глибокий слід у пам’яті та світогляді майбутнього художника.
Згодом родина переїхала на Далекий Схід, де минули юнацькі роки митця. Саме там він почав серйозно займатися малюванням. Після навчання у художній школі, евакуйованій до Самарканда, вступив до Інституту живопису, скульптури та архітектури імені Рєпіна в Ленінграді.
Навчання було складним і тривалим: через конфлікт із радянською системою його навіть відраховували. Однак після хрущовської «відлиги» Заливаха зміг завершити освіту.
Переломним моментом стало його знайомство з українською культурою під час художньої практики на Гуцульщині. Саме тоді він усвідомив власну культурну ідентичність і остаточно пов’язав життя з Україною.
Після певного часу роботи в Тюмені художник переїхав до Івано-Франківська — міста, яке стало його домом на все життя.
Шістдесятництво і мистецтво спротиву
У 1960-ті роки Заливаха став частиною культурного руху шістдесятників. У цьому середовищі він познайомився з багатьма митцями та інтелектуалами, які прагнули повернути українській культурі свободу.
Разом з художницею Аллою Горською та іншими митцями він створив вітраж «Шевченко. Мати» для Київського університету. Робота була знищена радянською владою ще до відкриття, ставши символом цензури та культурних переслідувань.
У середині 1960-х років художника заарештували за поширення самвидаву і засудили до п’яти років таборів. Навіть у неволі він не припинив творити — робив графічні роботи, екслібриси та малюнки.
Після звільнення Заливаха повернувся до Івано-Франківська, де жив і працював під постійним наглядом радянських спецслужб.
Мистецтво, що народжувалося у тиші
Після повернення з таборів життя Опанаса Заливахи зовні виглядало тихим і навіть непомітним. Радянська система не дозволяла йому повноцінно працювати як художнику: виставкові зали були закриті, офіційні творчі спілки ставилися до нього з підозрою, а будь-яка публічність могла знову привернути увагу спецслужб. Тому значна частина його мистецького доробку тривалий час існувала майже потай — «у шухляді», у майстерні, яку знали лише найближчі друзі та однодумці.
Щоб утримувати родину, митець змушений був працювати оформлювачем інтер’єрів, дизайнером, креслярем. Він створював художні рішення для кафе, магазинів, громадських приміщень Івано-Франківська. Серед таких робіт — оформлення інтер’єрів «Медівні», «Білого каменя», «Казки», «Едельвейсу». Більшість цих декоративних композицій і панно з часом зникли разом із перебудовами міста, але навіть у цих прикладних роботах відчувалася характерна рука митця — стримана, символічна, глибоко пов’язана з українською образністю.
Цей період зовнішнього мовчання насправді став часом внутрішнього формування. Саме тоді остаточно визріває його особлива художня мова — поєднання символізму, народної орнаментальної традиції та філософського узагальнення образів. Заливаха дедалі більше відходить від академічного реалізму, у якому його навчали, і звертається до пластичної узагальненості форм, до стриманої, майже аскетичної кольорової гами, де кожен колір має символічне значення.
Його живопис у ці роки стає дуже внутрішнім — це вже не просто картини, а своєрідні духовні знаки. Художник працює з архетипами української культури: образом матері, дерева життя, калини, хреста, дороги.
Одним з найсильніших творів цього періоду стала «Українська мадонна» — образ матері, що поєднує біблійну сакральність і водночас глибоко земну українську долю. Це не лише релігійний символ, а й узагальнений образ України, яка вистояла попри страждання.
Не менш промовистою є робота «Є і будемо» — своєрідна формула національного існування. Ця картина звучить як відповідь на десятиліття заборон і спроб стерти українську культуру з публічного простору.
У полотні «Червона калина» художник звертається до одного з найвідоміших символів української культури. Але в його трактуванні калина не є фольклорною прикрасою. Вона набуває глибшого змісту — стає знаком пам’яті про втрати, кров і водночас відродження.
Ще інший настрій відчутний у роботі «Зажура». Тут художник говорить про стан душі — тиху, глибоку тугу, яка була знайома багатьом людям радянської епохи. Це не відчай і не безнадія, а радше складний психологічний стан між сумом і внутрішнім опором.
Важливе місце у його творчості займають образи Тарас Шевченко. Для Заливахи Шевченко — не лише історична постать, а сучасник і співрозмовник. У своїх роботах художник не просто ілюструє біографію поета — він вступає з ним у своєрідний діалог через час. Шевченко постає як пророк, як символ незнищенної духовної сили народу, як людина, чий голос продовжує звучати в ХХ столітті.
Особливе місце в його доробку посідають також графічні роботи та екслібриси. Навіть у найменших за форматом композиціях Заливаха зберігав дивовижну точність символів і образів. Ці невеликі аркуші часто створювалися для друзів, бібліофілів, письменників — вони ставали не лише книжковими знаками, а маленькими художніми маніфестами.
Попри заборони, творчість митця поступово почала виходити за межі його майстерні. Частину робіт друзі та знайомі переправляли за кордон — до Канади, США, країн Європи. Іноді це відбувалося майже авантюрними способами: негативи картин ховали в сувенірах або предметах народного мистецтва. Так живопис Заливахи почав подорожувати світом раніше, ніж його ім’я стало відомим в Україні.
У цьому парадоксі — одна з характерних рис його долі. Власна країна довгий час не могла побачити його мистецтво, але саме в ці роки тиші і внутрішньої зосередженості сформувався той Заливаха, якого сьогодні вважають одним із найглибших художників українського шістдесятництва.
Це була творчість, що народжувалася без гучних прем’єр і виставок, без критичних рецензій і офіційного визнання. Але саме тому вона залишилася чесною і внутрішньо вільною. І коли наприкінці 1980-х років картини митця нарешті почали відкриватися широкій публіці, стало очевидно: ці полотна не належать лише одному часу — вони говорять про історію, пам’ять і гідність, які переживають будь-які заборони.
Виставка як велике повернення митця
Ювілейна експозиція до сторіччя Опанаса Заливахи стала масштабною спробою осмислити його спадщину.
У залах музею представлено понад сто робіт — живопис, графіку, ескізи, рідкісні твори з родинних архівів. Частину експонатів глядачі побачили вперше, адже вони довгий час перебували у приватних колекціях.
Куратори виставки вибудували експозицію так, щоб показати еволюцію художника — від ранніх робіт до зрілого символічного живопису.
Відвідувачі можуть побачити не лише знакові полотна, а й підготовчі ескізи, графічні роботи, екслібриси та матеріали, пов’язані з його життям.
Окремі розділи експозиції присвячені різним періодам творчості:
- раннім пошукам художньої мови;
- періоду шістдесятництва;
- творам, створеним після повернення з таборів;
- зрілому символічному живопису.
Такий підхід дозволяє побачити не лише окремі картини, а й внутрішню логіку розвитку митця.
Атмосфера відкриття: пам’ять і вдячність
Відкриття виставки стало важливою культурною подією для міста та всієї області. На нього зібралися художники, мистецтвознавці, громадські діячі, представники влади та шанувальники творчості Заливахи.
Особливо символічним моментом стала церемонія спеціального погашення поштового блоку, марки та конверта, випущених до сторіччя митця.
Люди, які зберігають спадщину
У межах урочистостей відбулося також вручення ювілейних медалей обласної ради «100 років від дня народження Опанаса Заливахи».
Нагороди отримали художники, реставратори, музейники та дослідники, які багато років працюють над збереженням і популяризацією його спадщини.
Це символічний жест, адже творчість Заливахи довгий час існувала завдяки зусиллям ентузіастів — людей, які зберігали його роботи, досліджували архіви, організовували виставки.
Саме завдяки цим зусиллям сьогодні можна побачити цілісний мистецький світ художника.
Ювілейна експозиція в музеї мистецтв Прикарпаття стала не просто культурною подією, а важливим актом історичної пам’яті. Творчість Заливахи говорить про ті самі речі, які залишаються актуальними й сьогодні: свободу, гідність, право на власну культуру.