Ірина Григорівна Вітовська-Ванца народилась в Івано-Франківську. Є продюсеркою, громадською діячкою, акторкою кіно та театру. Відзначена численними нагородами. Серед яких премією «Київ» їм. І. Миколайчука за вагомий внесок у розвиток українського кіномистецтва (2020). Зірковий шлях та життєві перипетії Ірми Вітовської – у статті на frankivski.info.
Мрії та 90-ті
Народилась майбутня акторка та громадська діячка в Івано-Франківську 30 грудня 1974 року. У жилах пані Ірми тече навіть латиська кров. В дитинстві дівчина мріяла стати археологом. Відвідувала, також, Палац піонерів у Франківську.
Два рази намагалась вступити до Прикарпатського університету ім. Стефаника на факультет історії та археології. Одного разу дівчина провалилась на диктанті, а іншого – передумала та пішла вчитись на акторку. Такі обставини були: хлопці, які повернулись армії, мали перевагу над всіма іншими. Так Ірму й обійшли на екзамені. Втім, любов до історії у Вітовської не зникає і досі.
Актриса добре пам’ятає 90-ті. Це був час кравчучок, купонів та свободи, яка вже з 1980 нахлинула на українців. Зі спогадів пані Ірми, люди відчували штучність першотравневих парадів та патріотизму на публіку. Це дало поштовх до “Революції на граніті”. Із “шаф” почали діставати всіх “скелетів” більшовицьких злочинів. Як от страшну знахідку в Дем’яновому Лазу за Франківськом.
Тоді було ясне розуміння, що українці рухаються в правильному напрямку. Ірмі вдалось поїхати до Парижу в 1997. Акторка пригадувала, що після цієї подорожі зрозуміла, як було в нас, жити не хотіла.
У 1998 закінчила Львівський державний музичний інститут за спеціальністю “Актриса драматичного театру”, курс народного артиста України Богдана Козака. З 1998 по нині працює в Молодому театрі.
Старт кар’єри. “Леся+Рома”
Першою роллю Ірми Вітовської у великому кіно стала Нуся – зв’язкова Шухевича в “Нескореному” Олеся Янчука. Потім були: “Залізна сотня”, “Владика Андрей” та “Трубач” А. Матешка. Після знімання фільму “Між першою та другою” у 2001, почалось фільмування до славнозвісного серіалу “Леся+Рома”.
Пані Вітовська пригадує, що бандерівкою її інколи називали на сході України. Втім, це було по-доброму. Агресію людям насадила місцева політична влада. Ірма Вітовська стверджує, що робота була проведена серйозна, як ззовні, так і всередині. Це страшна зброя масового ураження.
Коли тільки почав виходити популярний серіал “Леся+Рома”, на сході їй навіть забороняли переходити на російську. Людям дуже подобався ситком. Серіал був одним з рушіїв зародження української ідентичності в східних та південних регіонах.
Пані Ірма, в одному зі своїх численних інтерв’ю, розповідала, що попри успіх “Лесі+Роми”, серіал продовження так і не отримав. Актриса переконана, що це була політична позиція. Він був небезпечним для певних громадян, оскільки працював на відновлення української самоідентичності. Серіал, хоч і не став великим мистецьким явищем, але це якісно зроблений продукт з доброю мовою урбаністичних українців.
“Леся+Рома” псував раніше створений образ українця, наприклад, актором Ю. Тимошенком в його “Тарапуньці”. Це приклад масштабної роботи, після якої, багато хто досі знає більше Прокоф’єва ніж Бортнянського. Серіал заважав, тому й продовження не отримав.
Втім, “Леся+Рома” увійшов в історію українського телебачення. Він спровокував те, що люди, які навіть не розмовляли українською, втратили антипатію до неї. Пані Ірма пригадує народну любов до “Лесі”, де б вона не з’являлась. Занадто багато уваги до української мови на півдні та сході призвели до того, що більше схожого не робили.
Історія в житті актриси. Кіно та Театр
Любов до історії спровокував Моріс Дрюон. Після його романів Ірма почала малювати генеалогічні дерева від француза Г. Капета до британських та італійських королів. Її захоплювали різні періоди в історії. Ірма любила розглядати портрети в музеях, роздумувати як тим людям жилось, що відчували, як було носити старовинні костюми і т.д.
У Вітовської є навіть родинна історія, про те як її мама на останньому місяці вагітності ходила на судові засідання, щоб там грітися. Саме тому, маленькою Ірма дуже часто запитувала: “А що було на початку?”.
Ще за совка майбутня акторка почала цікавитись історією України: Грушевським, Маґочієм, Лепким. Її цікавило, наприклад, де зникло Князівство Литовське з радянських підручників. Тому вона шукала історичну літературу, поза шкільною програмою, яку можна було дістати лише з рук.
Акторка віддає перевагу різним ролям в кіно. Каже, що це можливість прожити своє сьогодення в іншій формі. Актриса мріє зіграти когось нестандартного, наприклад, дідуся, тварину чи предмет. Пані Ірма стверджує, що в історії актору потрібно розбиратись, принаймні базово. Обов’язково досліджувати свого героя, епоху в яку він жив. Адже від того напряму залежить наскільки глядач йому повірить.
Ірма Вітовська сприймає для себе гру в тетрі як перевтілення, а кіно – розчинення. Каже, що акторського мистецтва навчилась сама, бо це питання самоосвіти та практики. Роль у фільмі потребує абсолютного занурення у свого персонажа та значної підготовки. Театр – мистецтво метафори через форму та пластику.
Активний період, за слова акторки, в українському кіно отримав старт після Майдану та початку війни. Тоді всі зрозуміли, що кошти треба вкладати у свій продукт, бо він може гучно заявляти про національну ідентичність. Ірма Вітовська отримала ролі в таких стрічках як: “Брама”, “Казка про старого мельника”, “Щоденник Симона Петлюри”, “Мої думки тихі”, “Королі репу”, “Між нами”, “Cosa nostra” — українсько-італійська стрічка, де пані Ірма знялася в головній ролі. У 2023-му вийдуть “Божевільні” і “Смак свободи”. Також триває робота над “Мої думки тихі 2”.
Український кінематограф невпинно росте та розвивається. Численні перемоги з Канн та Венеції говорять самі за себе. Пані Ірма стверджує, – це все завдяки тому, що українці швидко вчаться. 70% переможців – молоді режисери: К. Горностай, А. Лукіч, О. Бондарчук, Н. Алієв.
Воєнні реалії та благодійність
Пані Ірма з 2007 бере участь в соціально-громадських програмах “Діти вулиць” та “СтопБіль” з 2011. У 2014 робила та продавала ляльки-мотанки. На вторговані кошти була закуплена допомога військовим. Спільно з Іреною Карпою, на творчому вечорі. збирали кошти для Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”. У свій час, на лікування поранених бійців АТО, пані Ірма віддала більшу частину свого гонорару за фільм “Пограбування по-жіночому”.
Ставлення до росіян має тверде та радикальне. Для акторки є неприйнятним реабілітувати та відбілювати московитів в даній ситуації. Так, є ті, які мають гідність, сидять в тюрмах, але таких в Росії одиниці.
Минулої весни з командою була на презентації стрічки “Коза Ностра” в Італії. Фільм знімався ще у 2020, але вийшов в такі буремні часи. Для українців це ще одна можливість про себе заявити, викликати прихильність. Пані Ірма пригадувала, що італійські колеги підтримували її від початку війни, дзвонили та пропонували залишатись.
Втім, акторка засмучена тим, що закордоном українців далі ототожнюють з Росією. Радянський Союз провів масштабну роботу, аби в Італії та Франції досі так думали. Люди ще носять рожеві окуляри та хочуть наші народи помирити. Багато хто думає, що це просто внутрішні розбирання. А чому ми маємо незалежність – взагалі незрозуміло. Для Франції та Італії Росія – привабливий та великий ринок. Іноземцям жилось добре, а зараз треба терпіти. Ірма Вітовська певна, що українці втратили надто багато часу. Тому зараз, аби про себе заявляти, маємо діяти в три рази швидше.
Пані Ірма пригадує, як стояла, постаріла душею, в Неаполі, серед метушливих людей, шумних дітей і розуміла, – всі живуть своїм життям, а їй було дуже некомфортно, вона відчувала себе не на місці. Так, українці вдячні, що небайдужі люди закордоном дають житло, підтримують. Але війна, чим довше триває, тим більше втомлює. Пані Ірма боїться, що всі ставки якраз на втому світу від війни.
Тому акторка й закликає нести правду, не мовчати, допомагати, волонтерити й не втрачати віри. А всі імперії із захмарними амбіціями з гулом розвалювались та падали вниз. Так і буде тепер.