Андрій Спіров – воїн із Коломиї із позивним «Спірік» – не зміг стояти осторонь, коли його ровесники пішли захищати Україну від росії. Чоловік лише подався на фронт, як одразу опинився у найбільш гарячих точках. Тому довелося стати невидимим, аби не розпрощатися з життям. Навіть – жити у лісовій землянці. Тепер Андрій переконаний: війна – це відповідальність для воїнів, пише frankivski.info.
До війни у цього чоловіка були дуже хороші перспективи, він був успішним бізнесменом, займався спортом. Однак тоді все почав руйнувати алкоголь, ніби щось зламалось усередині, каже Андрій. Та війна все розставила на свої місця: довелося забути про алкоголь, адже на фронті ти відповідаєш тільки за себе, але й за побратимів. До сьогодні Андрій не бере чарку в руки.
Довелося протягом трьох місяців жити з побратимами у землянках, аби ворог їх не помітив, адже не так далеко були ворожі позиції. При цьому хлопець зізнається, що найважче було зізнатися собі, що алкозалежний. Однак любов до України зуміла здолати навіть цю таку сильну залежність, адже за кордон хлопець їхати ніколи не хотів, пише «Місто».
Страх затихає
Чоловік дуже хотів потрапити на службу до батальйону ім. Героя України генерала С. Кульчицького, адже туди пішли всі його друзі з Коломиї. Однак його туди не взяли через те, що мав проблеми із зором. Але Андрій заявив, що він звідти не піде, поки його не візьмуть служити. Так, йому дозволити йти на службу, але під його відповідальність.
Тільки на війну – і одразу в гарячі точки: до Станиці Луганської, Пісок, Авдіївки. Небезпека була звідусіль. Андрій потрапив до роти спецпризначення, був розвідником. Для цього навіть довелося пройти психологічні тести. Який же був здивований, коли дізнався, що відповідно до результатів, він виявився схильним до непокори командирам. Та він і сам зізнався: так було весь час.
Андрій пригадує: міг не вітатися з «паркетними» начальниками, адже вони жодного разу не були на передовій. Натомість командир у хлопця був іншим: весь час був зі своїми підопічними в окопах, хоча міг спокійно сидіти у кабінеті штабу.
Морально важко
Чоловік також зізнається: дуже важко було морально на фронті у перші дні, аде поряд весь час лунали вибухи та обстріли. Натомість через тиждень вже міг спокійно телефонувати та спілкуватися з рідними у такий час. Вже такого страху не було, звик. Та й не боятися, каже воїн, також неможливо, адже хто не боїться, той або каже неправду, або дурний. Хоча були і безстрашні воїни, яких знав Андрій, але такі, за словами чоловіка, зазвичай гинуть першими. Адже війна вимагає від бійців мудрості, спокою та стратегічного мислення.
Та й гострий зір, з яким у хлопця були проблеми, виявився не таким вже і життєво необхідним, головне, аби слух був добрим, аби відразу вловлювати, що це за звук: чи тварини або птаха у кущах, а чи ворога. Так, наші бійці вивчили усі звуки у лісі. Протягом перших трьох місяців взагалі доводилося розмовляти пошепки і дуже тихо сміятися. Адже тут кожен звук міг видати тебе, оскільки чути було на сотні метрів довкола. Та й ходити треба було правильно – беззвучно, адже або ти ставав невидимим, або мертвим.
Помитися воїни могли раз на тиждень, коли можна було поїхати на базу. І виговоритися та покричати там вони теж могли. Навіть їхній командир сміявся, що його підопічні у лісі всі тихі і дружні, а на базі, немов з ланцюга зірвалися.
Найяскравішим спогадом для воїна став свист кулі біля обличчя, яка пролетіла за міліметр. Відчув тоді запах смерті і … надію, бо куля, яку ти чуєш, не твоя.
Рятував сміх
На передових позиціях воїна рятувало його хобі – спорт. Він навчився навіть у лісі для себе і побратимів майструвати турніки і бруси. Їх виготовляв з дерева та шнурків, адже шуміти зайвий раз на фронті не можна було. Усе можливо, каже Андрій, якщо хочеться жити.
Також, зізнається боєць, найбільше сміявся саме на війні, адже сміх рятував, як ніхто у важчі часи, коли все навколо було схожим на пекло. Іноді воїни навіть думали, що більше додому не повернуться. До слова, каже він, війна стала для них фільтром, адже на фронті хороші стають ще кращими, а погані – ще гіршими. Відразу видно, хто ким є.
Чоловік пригадує: якось спілкувався зі своїм побратимом і другом з Коломиї Андрієм Криштофовичем у Станиці Луганській під час бойового завдання. Чоловік пожартував, що було б добре стати у майбутньому сватами, адже синові чоловіка вже близько 25 років. Однак його друг сильно розлютився, оскільки його доньці не було ще й 15 років. Однак через кілька років їхні діти і справді почали зустрічатися.
До речі, син чоловіка також пішов воювати, хоча спочатку, коли батько Спірік запропонував разом йти на фронт, хлопець лише здивувався і нічого не відповів. Згодом сам зізнався батькові: зрозумів, що треба у цій країні щось міняти самому. Це були найбільш радісні слова у житті для чоловіка.
Не перестав боротися
Коли Андрій повернувся до мирного життя, спочатку відчував себе не у своїй тарілці, адже на війні напів тонів не було. Натомість вдома він не знаходив собі місця, адже навколо було багато зрадників. Мусів спочатку миритися з цим. Та Андрій розумів: якщо поклявся на могилі свого побратима, що він не загинув намарно, тоді не може просто так здатися. Особливо, коли бачиш сльози вдови і чуєш її прохання продовжити справу її чоловіка. Розумієш: потім себе не поважатимеш, якщо не дотримаєш слова і перестанеш боротися.
Тож Андрій з Коломиї боротьбу не припинив. Згодом знову підписав контракт і поїхав на фронт, у найгарячіші точки. На той час загалом відслужив протягом трьох років.
Згодом, коли знову повернувся з війни, вже зміг адаптуватися у мирному життя, тим більше мав конкретну мету – спорудження спортзалу для ветеранів російсько-української війни. Він впевнений: багато наших воїнів після повернення з фронту хотіли би займатися спортом, але не у звичайних залах, а бути серед своїх. Тож вирішили організувати такий спортзал з побратимами у Коломиї.
Андрій отримав від міської ради приміщення, сам взявся майструвати десяток тренажерів. Згодом навіть чоловікові вдалося започаткувати свій бренд спортивних тренажерів. Він зізнався: війна його змінила, адже раніше жив тільки заради себе. А тепер розуміє, що хоче бути корисним для інших і ділитися досвідом і знаннями з молодим поколінням.
Однак потім знову війна…
