Коли ми говоримо про українську науку, уява часто малює похмурі картинки: старі лабораторії, брак фінансування та “відтік мізків” за кордон. Але в Івано-Франківську, у стінах Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (ПНУ), існує аномалія, яка спростовує ці стереотипи.
Це кафедра біохімії та біотехнології, яку створив і очолює професор Володимир Лущак. Він входить до топ-2% найцитованіших науковців світу за версією Стенфордського університету, а його індекс Гірша (головна “валюта” вченого) вищий, ніж у багатьох цілих інститутів НАН України.
Як йому вдалося побудувати “наукову оазу” в провінційному університеті? Чому, маючи пропозиції з усього світу, він залишився в Україні? І як він виховує покоління вчених, за якими полюють західні лабораторії – дізнаємось разом з frankivski.info.
Дитинство та становлення
Володимир народився у простій робітничій родині на Прикарпатті. Як він сам згадує, його батьки – люди зі складною долею, які пережили зміну кількох режимів, – заклали в ньому головні принципи: повагу до праці, творчість і звичку думати над кожним кроком.
Хоча мати мріяла бачити його медиком, Лущак обрав біологію, однак згодом його інтерес змістився від вивчення організмів як цілого до розуміння їхніх внутрішніх механізмів. Спочатку він прагнув стати зоологом, але глибинний пошук відповідей привів його до біохімії. Професор пояснює, що саме біохімія відкриває доступ до першопричин життєвих процесів та відповідає на фундаментальне питання “чому?”. Розуміння цих причинно-наслідкових зв’язків відкриває шлях до цілеспрямованого впливу на ці процеси.
Це усвідомлення стало його науковим кредо. Біохімія для Лущака є чимось значно більшим, ніж просто дисципліна, – фундаментом, з якого виросли всі сучасні біологічні науки: молекулярна біологія, вірусологія, фізіологія. Його мета – не лікувати хвороби, а зосередитися на тому, аби людина була здорова, вивчаючи механізми старіння та захисту організму.
Навчання в Московському державному університеті імені Михайла Ломоносова (куди він вступив лише після служби в армії та двох невдалих спроб у Львові) забезпечило йому потужну теоретичну базу. Після аспірантури та захисту кандидатської дисертації його професійне становлення продовжилося в Інституті біології південних морів у Криму. Однак наприкінці 1990-х років, коли Україна переживала складний період становлення, Володимир Лущак прийняв рішення, яке визначило його подальшу долю та долю його рідного міста.
Свідомий вибір: повернення додому
Міжнародний досвід Володимира Лущака вражає. Він працював, читав лекції та проводив дослідження у провідних наукових центрах Фінляндії, Швеції, Німеччини, Великої Британії, Польщі, Румунії, а також мав тривалі резиденції у Канаді (пів року) та Бразилії (півтора року). У цих країнах він не лише ділився своїми знаннями, але й вчився, як організувати наукову роботу максимально ефективно, незалежно від обставин.
Природно, що за такого рівня професійної кваліфікації та міжнародної співпраці, пропозицій залишитися за кордоном було багато, і вони були надзвичайно привабливі. Однак Лущак свідомо обрав Україну, що іноді викликало подив навіть у його оточенні.
Свій остаточний вибір науковець зробив ще у другій половині 1990-х років. Ним рухало незмінне бажання працювати задля рідного міста та приносити користь Україні. Володимир Лущак визнає, що умови для роботи вдома є значно складнішими, ніж у багатьох інших країнах, проте йому з колегами вдалося знайти способи працювати надзвичайно ефективно навіть у таких реаліях.
Його повернення до Івано-Франківська в 1998 році та подальше заснування та очолення (з 2002 року) кафедри біохімії та біотехнології Прикарпатського національного університету стало каталізатором для розвитку регіональної науки. Лущак вирішив довести, що світова наука може бути створена не лише у столицях.
Професор рішуче відкидає стереотип про “провінційність” науки в Івано-Франківську, який йому часто закидали. На його переконання, цей упереджений погляд зник сам собою, адже у науковому світі не існує поняття периферії – науку творять цілком конкретні люди. Завдяки такому підходу його кафедра перетворилася на потужний науковий осередок, добре знаний у світі. Це визнання стало результатом багаторічної праці, а не гонитви за славою.
Педагогіка високих вимог
Прийшовши до ПНУ, Володимир Іванович не став просто читати лекції. У 2002 році він засновує кафедру біохімії та біотехнології. На той момент це була авантюра: ні обладнання, ні фінансування, ні традиції.
Лущак пішов шляхом, який тоді здавався революційним і навіть жорстоким для українських реалій. Він запровадив на кафедрі західні стандарти якості:
- Англійська мова – обов’язкова. Наука говорить англійською. Крапка. Студенти Лущака читають і пишуть статті іноземною мовою ще з бакалаврату.
- Публікуйся або програєш. Здобути ступінь під керівництвом Лущака неможливо без публікацій у міжнародних журналах із високим імпакт-фактором. “Вісники” місцевого розливу тут не котируються.
- Грантова система. Замість того щоб скаржитися на державу, команда Лущака почала вчитися вигравати міжнародні гранти. Це дозволило закупити сучасне обладнання, якому можуть позаздрити столичні НДІ.
І цей підхід спрацював. Кафедра перетворилася на науковий хаб, де студенти не просто “проходять матеріал”, а працюють над реальними проблемами біології та медицини.
Принципи професора
Володимир Лущак – фігура харизматична і принципова. Його успіх базується на філософії, яка йде всупереч із традиційною пострадянською ієрархією:
- Академічна доброчесність. Для нього плагіат чи “договорняки” – це особиста образа. Він створив навколо себе зону нульової толерантності до імітації науки.
- Студентоцентризм. Лущак часто каже: “Ми працюємо на студента, який потім стає нашим колегою”. Він не боїться конкуренції, навпаки – він радіє, коли учні перевершують його.
- Свобода. “Справжня наука неможлива без свободи”, – стверджує професор. Він заохочує дискусії та критичне мислення, а не сліпе поклоніння авторитетам.
Цікавий факт: Володимир Іванович – не єдиний “зірковий” Лущак у науці. Його син, Олег Лущак, також є відомим біохіміком, працює на тій же кафедрі та теж входить до рейтингів найкращих науковців. Це вже справжня наукова династія, побудована на таланті, а не на кумівстві.
Дослідження світового рівня: боротьба зі старінням та інновації
Наукові інтереси Володимира Лущака лежать у площині біохімії стресу, метаболізму та, найголовніше, механізмів старіння організму. Його дослідження фінансуються провідними міжнародними фондами, зокрема німецькою фундацією Фольксваген.
Одна з наймасштабніших робіт, проведена у партнерстві з професоркою Ольгою Гаращук з Тюбінгену (Німеччина), стосувалася впливу на старіння організмів (на моделях мишей). Уперше у світі команда Лущака показала, що організм починає активно протидіяти старінню вже у середньому віці.
Окрім фундаментальних досліджень, кафедра Лущака активно працює над прикладними біотехнологіями. Зокрема, функціонує потужна лабораторія з мікроклонального розмноження рослин. Ця технологія дозволяє вирощувати безвірусні (без грибків, бактерій, вірусів) рослини, що підвищує врожайність у середньому на 30% без додаткових витрат.
Лущак також досліджує вплив раціонального харчування та природних адаптогенів (таких як женьшень, родіола рожева) на покращення фізичного та ментального стану людей старшого віку, а також на запобігання нейродегенеративних захворювань (Паркінсона, Альцгеймера).
Завдяки цим напрацюванням Володимир Лущак отримав престижні нагороди, зокрема Scopus Awards Ukraine та Web of Science Award Ukraine, підтверджуючи свій статус одного з найбільш впливових учених Східної Європи.
Наука як інвестиція: критика системи та пошук свободи
Попри беззаперечний міжнародний успіх, Володимир Лущак залишається конструктивним та часто різким критиком української системи освіти та науки. Він підкреслює глибоку різницю у сприйнятті науки між Україною та розвиненими країнами. Він різко критикує українське сприйняття науки як тягаря чи статті видатків, на противагу західній моделі, де інвестування в інтелектуальний капітал розглядається як найбільш прибутковий і легальний бізнес.
Він вказує на відсутність соціального запиту на якісну освіту та науку в суспільстві, де домінує “культ купи-продай, вкради”. Це призводить до зниження мотивації серед молоді, яка часто не бачить перспективи для себе в інтелектуальній сфері.
Лущак також є прихильником абсолютної свободи у науковій діяльності, вважаючи, що наука і рабство несумісні. Відомий франківчанин стверджує, що справжня наука починається тоді, коли дослідники отримують несподівані результати, тоді як з-під палиці можна робити лише прості, технологічні речі, але не правдиво наукові.
Його принципова позиція щодо непрозорості фінансування українських наукових грантів (про що він відкрито говорив ще під час Революції Гідності) свідчить про його нетерпимість до корупції та кумівства, які гальмують розвиток. Він переконаний, що справжні науковці не працюють за гроші, але держава має створити умови, де вчені не думають про підробітки, а зосереджені виключно на дослідженні.
Каска Володимира Лущака з часів Революції Гідності, який був на одній з барикад у день розстрілу
Заповітна мрія: наукова установа майбутнього
Попри всі системні перешкоди, професор Лущак не втрачає віри у потенціал України. Його заповітна мрія, яка вже перетворюється на конкретний план, – це створення невеликої наукової установи міжнародного класу на рідній землі.
Він намагався реалізувати цей проєкт у рамках державних структур (МОН та НАНУ), але зіткнувся з непереборними бюрократичними труднощами. Тепер він схиляється до створення недержавної інституції, яка б співпрацювала з державними університетами (як-от Прикарпатський національний чи Тернопільський медичний університет), але мала б більшу оперативну свободу та міжнародне фінансування.
Лущак бачить це як центр міжнародної науки на Прикарпатті чи в усій Україні. Така інституція, на його думку, має працювати над розв’язанням не лише фундаментальних наукових проблем, а й тих, що важливі для українців: насамперед – здоров’я та довкілля.
Володимир Лущак – доброволець тероборони. Південь Дніпропетровщини, 2022 рік
Пошук фінансування вже триває, і Лущак не має сумнівів, що ця інституція буде успішною. Вона стане не просто лабораторією, а потужним магнітом для талановитої молоді та прапором української науки у світі, доводячи, що інвестиції в інтелект мають найвищу норму прибутку.
Спадщина лідера
Історія Володимира Лущака доводить важливу істину: місце не визначає стелю твоїх можливостей. Можна сидіти в центрі Нью-Йорка і нічого не робити, а можна в Івано-Франківську досліджувати механізми старіння, на які посилатиметься весь світ.
Він не чекав, поки держава реформує науку. Він провів реформу локально, навколо себе. І цим створив прецедент: успішний, чесний і визнаний у світі український вчений – це реальність.
Спадщина професора Лущака вимірюється не лише його дивовижними наукометричними показниками, але й плеядою висококласних фахівців, які продовжують його справу в Україні та за її межами. Він залишається символом того, що українська наука, навіть в умовах хронічного недофінансування та системних проблем, здатна нести свій прапор у міжнародний науковий простір, працюючи на Україну своєї мрії.