Історія сімейного лікаря з Франківщини, що встиг попрацювати в Африці, Казахстані і Росії

Чоловік народився та зростав у Казахстані. Працював педіатром у Москві, Африці, Києві, а тепер трудиться в селі на Прикарпатті. Подробиці розповідають "Frankivski.info" з посиланням на "Українська Правда. Життя".

Коли він був маленьким, то навіть не підозрював, що його родину репресували з України по тій причині, що дід був "ворогом народу" - бандерівцем.

Тепер Сергій Глебчук обладнав приватний кабінет сімейного лікаря у селі Старі Кути. Він став одним з перших лікарів-ФОПів, які приєднались до медичної реформи.

Сергій мріяв стати дитячим хірургом, але при вступі повідомили, що казахи йдуть перші, шансів мало і варто йти на педіатра.

"Мені не хотілось, бо там одні жінки. Але сказали: "Надо", - зазначив лікар.

А згодом прийшла любов до цієї професії. Опісля трьох років наполегливого навчання у Караганді у 1983 році Глебчук отримав направлення - на три роки у Ленінградську область. Він зізнається, що там одразу став сімейним лікарем, бо прийшлось лікувати і дорослих, і дітей, і пологи приймати. У перший робочий день він врятував дитину, яка могла померти. Це й стало "бойовим хрещенням":

"Коли вчився, то маленьких дітей до року терпіти не міг: пахнуть, оце все. А потім так полюбив їх. Коли прийняв перші роди, то плакав разом з мамою немовляти".

Через три роки Сергій повернувся додому і висловив щиру вдячність людині, яка відправила його в село.

У Караганді в 1985 році влаштувався працювати у місцевій лікарні. Потім його викликали на співбесіду і міністр охорони здоров'я повідомив про переведення на роботу в Москву. Це стало для нього великим здивуванням. 

Того ж 1985 року його скерували в Кіровський район Москви, в 42-у дитячу поліклініку. Через рік педіатра вибрали головним лікарем поліклініки.

Сергій лікував "бомонд": внучок Йосифа Кобзона, посла Німеччини, сина музкерівника "Союзмультфільму", Леоніда Брежнєва та інших. Чоловік розповідає, що щедро оплачував працю Йосиф Кобзон, який міг викликати посеред ночі, але платив 100 доларів, а це були шалені гроші.

Вдячні пацієнти подарували подорож в Уганду на два тижні. Дружина злякалась "екзотичної" країни і чоловік поїхав сам.  В Уганді його зустріли дуже гостинно. Траплялись різноманітні каверзні історії: одного разу вони вирішили погодувати мавп, робили фотографії з ними, а з кущів вийшов вожак: "Мавпи стали кидатися на нас, а ми так тікали, що навіть власну машину покинули".

У 1991-му році Сергію запропонували роботу в Африці і він погодився.

Сергій багато років жив як радянська людина, а наприкінці 80-х дізнався, що його діда депортували в Казахстан після війни. Василь Глібчук був членов ОУН та вояком УПА. Чоловіка арештували у рідній хаті й засудили на 10 років. Його дружину разом з дітьми депортували до Караганди взимку 1946 року. Батькові Сергія тоді виповнилося 7 років. У 1947-му гуляв тиф, дітей відправили у дитячий будинок. Там їм змінили прізвище, видали нове свідоцтво про народження та визнали сиротами при живих батьках. З біографії Сергія зникла інформація, що він - син "ворога народу", тому хлопець спокійно жив у Казахстані.

Після доносу в 1986 році та звільнення, батько Сергія працював у спортклубі та був тренером-інструктором з боксу. Судив міжнародні й всесоюзні змагання.

У 1993 році розпочались проблеми. 9 травня лікар прийшов у російське посольство, щоб вшанувати загиблих на війні, а його не пустили.

Виявилось, що контракт з ним анулювали по тій причині, що українець. Сергій надрукував оголошення у місцевій газеті, що 9 травня проводить прийом вдома. Того ж дня прийом був у російському посольстві. Там заявили, що в нього відсутня совість та звільнили його. Люди самі обирали, до кого піти. Вони пішли до українських лікаря.

Сергій розпочав працювати в Угаді самостійно. Обслуговував сім’ю президента Уганди. Став представником міжнародної організації, працює у різних країнах Африки, лікує місцевих та веде приватну медичну практику.

У 2000 році зателефонував до батьків та дізнався сумну звістку, що тата переїхала машина: "Я в чому був, в тому й прилетів. Тато на п’яту добу прийшов до тями. Зателефонував у Йоганнесбург та повідомив, що залишаюся вдома".

Сім місяців чоловік виходжував тата, хоча й втратив хорошу роботу. В селі роботу знайти не міг.

Через знайомих знайшов роботу у першій дитячій поліклінці №1 Святошинського району Києва та переїхав туди. Чоловік жив при поліклініці, бо житла не мав. Самостійно вів три дільниці, на вихідні мав чергування. В суботу на "швидкій" просив, щоб дали роботу.

У 2012 році продовжив вивчати сімейну медицину в Національній медичній академії післядипломної освіти.

Того ж року покинув роботу, перехав у Старі Кути й став доглядати за мамою, яка мала хворе серце. Їздив з мамою до Києва, сідав за підручники й самостійно підбирав ліки, які їй справді допомагали.

Сергій поховав батьків у 2017 і 2018-му роках. В нього на столі є його портрети.

Коли Сергій переїхав до батьків, то зміг знайти роботу в місцевій поліклініці. Окремого кабінету не мав. В одному приміщенні працювало троє сімейних лікарів і три медсестри. Медичну реформу у його поліклініці не вітали. Чоловік їздив на зустрічі до Уляни Супрун, бував на конференціях по сімейній медицині, вступив до Асоціації сімейних лікарів. 

У 2018-му році Глебчук відкрив власну приватну практику. Сергій став одним з перших ФОПів, які підписали договір з Національною службою здоров’я. Держава платить гроші за кожного підписаного пацієнта. У Глебчука таких - майже 500 одиниць.

Обладнання придбав за кошти, які взяв у кредит (50 тисяч на три роки).

Його сільський кабінет вражає: просторий, є інформаційна дошка з оголошеннями й інформацією про профілактику хвороб, бібліотека, дитячий куток, принтер, кавомашина, комп’ютер і кулер з водою.

Comments