Гуцульський музикант-віртуоз, людина-оркестр, поет-коломийкар, фронтмен гурту, заслужений працівник культури, власник музею, член Наукового карпатського товариства у Польщі, харизматичний співрозмовник, прекрасний педагог… Перелік можна було б продовжити. Всі ці регалії стосуються однієї людини — Кумлика Романа Петровича, пише сайт frankivski.info.
Крізь терни…
Народився майбутній митець на Верховинщині у селі Верхній Ясенів. Дитинство було захмарене. Хлопець став сиротою при живих батьках: батько був репресований радянською владою і знищений тоталітарною системою, маму заслали в табори у Мордовію разом з трьома сестрами і братом. Довгу дорогу ніхто з дітей не переніс. Найменшого Романа залишили виховувати в сім’ї тітки по материній лінії.
З раннього дитинства дуже подобалась музика. Ще бувши зовсім малим, він вирізав свищики, та не такі, як всі хлопчаки, а вже схожі на сопілку, з кількома отворами, і вже на такому інструменті пробував грати свої перші музичні твори. Побачивши неабиякий талант хлопця, дядько Петро спробував показати Романові ази гри на сопілці і скрипці. Яке ж його було здивування, коли хлопець після перших коротких уроків уже вправно справлявся з обома інструментами. Опанувавши скрипку, юний музикант ще в дошкільному віці почав грати на численних гуцульських забавах, на великий подив гостей. В першому класі виступив на обласній сцені. Оскільки на Гуцульщині вчать грати “на слух”, то музичну грамоту мусив осилювати самотужки.
Матері не дозволили повертатись у рідне село, тому вона змушена була шукати інше місце для притулку. Таким містом став Сімферополь. Тож у 1968 році вже після закінчення школи юнак переїжджає до матері в Крим. Там він закінчив музичну школу, працював музикантом в обласному Будинку офіцерів, а коли матері дозволили змінювати адресу проживання, одразу повернулися до рідної Верховини.
Творчий злет
Повернувшись в лоно рідної Гуцульщини, у Романа Петровича ніби відкрилось друге дихання. Він працює в музичній школі, створює власний аматорський гурт, який одразу стає чи не найпопулярнішим в регіоні, одночасно є скрипалем Івано-Франківської філармонії. Капела “Черемош”, створена Романом Кумликом, стає настільки відомою, що попри його неблагонадійність для радянської влади (син репресованих батьків), гурту дозволяють гастролювати Радянським Союзом, навіть виступати в Москві.
Для збагачення репертуару митець збирає фольклор не тільки в селах району, а по всій Гуцульщині та навіть Польщі та Румунії.
Але для творчої особистості і цього було замало. Роман Петрович захопився народними інструментами, насамперед дуже давніми. Він досліджує, знаходить, реставрує їх, а коли не має можливості їх придбати чи інструмент утрачений, виготовляє їх сам. В процесі цієї роботи митець зумів навчитись грати аж на 35 інструментах. Кумлика вже знають скрізь, тому не стало дивиною і те, що йому запропонували працювати у Люблінському академічному центрі культури ім. Марії Туріс-Латовської. Тут Роман Петрович працював 15 років, давши понад 2 тисячі концертів. Побачивши непересічний талант, його почали запрошувати до співпраці у різних філармоніях Польщі. Бувши людиною щирою та відкритою, Роман Кумлик не відмовляв нікому, щиро ділячись своїми знаннями з польськими колегами.
Концентрація гуцульського духу
За весь час праці у Романа Петровича назбиралось дуже багато матеріалів. І це не тільки мелодії та ноти. Тому назріло питання, де це все зберігати і треба їх якось систематизувати? Тому ідея створення музею виникла якось самовільно. А оскільки гуцульська душа скрипаля була щира і відкрита, то місця для музею іншого і не шукалось, а створено було у власній хаті.
За 30 років пошуків у музеї накопичилось чимало експонатів: різні предмети побуту гуцулів, старі фотографії, монети всіх імперій, що володіли Гуцульщиною, традиційний одяг, але чільне місце займають музичні інструменти, серед яких, звичайно, найпочесніше місце займають скрипки. У колекції Кумлика є кілька десятків скрипок, серед яких є унікальні, такі як скрипка-довбанка, яка виготовлена із суцільного шматка дерева, чи трикутна скрипка, яку маестро виготовив власноруч за фотографією.
У музеї представлено, мабуть, всі музичні інструменти, які коли-небудь використовувалися гуцулами: дримби, різноманітні сопілки та флояри, трембіти та роги, цимбали та бубни та навіть такі вже рідкісні й забуті як дуда “коза” та колісна ліра.
Та найцікавішим для відвідувачів музею були не стільки експонати, як розповіді самого Романа Петровича. Настільки це була життєрадісна та позитивна людина, що цей позитив передавався всім присутнім. А розповісти він міг про кожен предмет музею дуже багато цікавого, міг про один інструмент розповідати годинами. І що дивно, час тут ніби зупинявся. Свою розповідь Роман Петрович чергував з віртуозною грою на всіх інструментах, що були представлені в музеї та приправляв бесіду смачним гумором.
Перерваний політ
На вершині творчого піднесення життя Романа Петровича Кумлика було раптово перервано. На 66 році перестало битись серце видатного гуцульського Паганіні. Залишились незавершиними багато справ. Одна з яких, видання книжки з матеріалами, зібраними впродовж багатьох років пошуків гуцульських словесних скарбів та власних співанок. Але справа не пропала даром, його ідеї підхопила дочка Наталя, яка дала обіцянку собі, що заради світлої пам’яті тата завершить почату ним справу.
Музей продовжував працювати, приймаючи різноманітних відвідувачів, просвітницька робота щодо гуцульської філософії буття теж не припинялась. Наталя змогла видати таку омріяну батькову книжку і в 2015 році вийшла друком книжка “Гуцульські співанки” Романа Кумлика. Музей працює і понині, бо, за словами самого Романа Петровича:
«Гуцульська музика — це наше життя. Музика — це все, без музики нічого не обходиться. Музику треба любити…».
