Гуцульщина завжди вабила своєю автентичністю та фольклором. Завдяки небайдужим, характерний музичний лад пісень, звучання інструментів, старовинні коломийки збереглися до сучасності. В давнину, молодь, що збиралась на різні святкування, сформувала гуртовий спів. Цей гурт ніколи не виконував пісні в один голос, а у два, три, чотири. Так, на основі аматорського гуртка з Космача й виник Державний Гуцульський ансамбль пісні та танцю “Гуцулія”, пише frankivski.info.
Початок успіху
1939 року, в Станиславові було засновано ансамбль “Гуцулія”. Сталось це за сприяння композитора, культурного діяча Ярослава Барнича. Вже в травні 1940 року “Гуцулія” продемонструвала свою першу творчу програму в місті. На жаль, початок війни змусив ансамбль призупинити діяльність.
1944 року, коли Станиславівщина звільнилась від фашистського ярма, “Гуцулія” відновила своє творче життя. В цей час активно долучились до розвитку діяльності ансамблю: Дмитро Котко, Ярослав Чуперчук, Михайло Магдій, Володимир Антонович, Мирон Юрасик, Остап Роп’яник, Дмитро Тисяк, Антон Жовтонозький.
Спочатку, склад “Гуцулії” налічував 50 осіб. Це був хор, танцюристи, народний оркестр. Серед найвизначніших постатей, які на тривалий час зберігали кістяк колективу, булили: Василина Чуперчук, Остап Роп’яник, Ганна Попова, Іван Долинський, Василь Мельник, Василь Деркало, Володимир Петрик та ін.
З 1956 року до 1970 року якісним розвитком “Гуцулії” займався Михайло Гринишин. А у 80-х роках – Петро Князевич. Колектив і в сучасності пропагує народну творчість Гуцульщини. В репертуарі ансамблю можна почути також українську та закордонну класику. “Гуцулія” за час діяльності зуміла дати понад 10 тис. концертів. Також за межами країни.
Колектив брав участь в багатьох фестивалях: Міжнародний румунський фестиваль, Фестиваль народної творчості Угорщини, 5 Міжнародний фестиваль у м. Фівіціане, Міжнародний фестиваль української культури в м. Сопот, що у Польщі та ін.
Першопроходець
Гуцульщина з усіма своїми красотами, горами, легендами, наче створена була для пісні й запального танцю. Першопрохідцем гуцульського танку та пісні на сцені був відомий український хореограф – Василь Авраменко. Завдяки цій людині, кілька поколінь українців зберегли свою національну ідентичність. 1924 року, влітку, в Микуличині Авраменко провів перший великий фестиваль.
У супроводі оркестру виступали гуцули. Цей пан був певний, що український танець – то ніякі не жарти, а національна зброя. Авраменко багато часу присвятив концертам та відкрив школу професійного танцю. Його учнем був такий відомий хореограф як Ярослав Чуперчук.
Гуцульщина завжди вабила своєю автентичністю, особливою атмосферою, колоритним фольклором. Лише тут можна було почути характерні народні пісні та коломийки. Коли сільська молодь збиралась на різні святкування, вони, звичайно, співали. Саме так утворився гуртовий спів. Гуцульський гурт не виконував пісні в один голос, а у два, три чи навіть чотири.
Так, у 1939 році, на основі аматорського гуртка з Космача й виник Державний Гуцульський ансамбль пісні й танцю. Першим керівником став Ярослав Барнич. Він відомий як композитор, диригент, педагог та автор відомої по нині “Гуцулки Ксені”. Балетмейстером був Ярослав Чуперчук, оркестром керував музикант Михайло Магдій.
Зовсім мало часу пішло на те, аби ці талановиті люди організували нову велику програму зі старовинними гуцульськими танцями, піснями, коломийками та авторськими творами. Так вдалось привернути увагу музикознавців до тоді ще маловідомого гуцульського фольклору.
Важливі постаті
20 жовтня 1944 року відбулась перша повоєнна репетиція “Гуцулії”. У 1945 році художнім керівником став найвідоміший диригент Галичини – Дмитро Котко. Балетмейстером надалі був Ярослав Чуперчук. Оркестром керував Дмитро Якуб’як. Попри те, що основною метою ансамблю була популяризація гуцульської музики та автентичної спадщини, колектив швидко набув велику популярність, як єдиний у своєму роді.
За всі роки діяльності “Гуцулію” очолювали: Ярослав Барнич, Дмитро Котко, Володимир Пащенко, Михайло Магдій, Михайло Гринишин, Богдан Дерев’янко, Іван Легкий. 30 років діяльності присвятив ансамблю народний артист України – Петро Князевич. Професор дуже багато вивчав фольклор, збирав різні відомості про традиції гуцульського краю. У його творчій діяльності є 50 обробок народних пісень, оформлення численних вокально-хореографічних композицій, музичні постановки. Петро Князевич був диригентом чи не на всіх великих святкуваннях у Києві та Варшаві. Він також став “Людиною року-98”.
Завдяки такому талановитому наставнику, сучасна “Гуцулія” продовжує шукати скарби у гуцульському фольклорі та відкривати нові творчі можливості колективу. Роки праці Петра Князевича подарували Україні чимало талановитих та закоханих у гуцульське мистецтво артистів. Також безумовною заслугою пана Петра стало його вміння зберегти дух колективу, який зародився ще у найпершій професійній школі “Гуцулії”.
Внесок Ярослава Чуперчука у танцювальну складову ансамблю важко переоцінити. Він демонстрував свою любов до гуцульських традицій навіть тоді, коли був на засланні у Сибірі. Також Чуперчук гарно підготував свого наступника – Володимира Петрика.
Пан Ярослав самостійно запросив юне дарування до Гуцульського ансамблю пісні й танцю. І він не помилився щодо Володимира. Окрім того, що Петрик був чудовим балетмейстером, він мав прекрасні знання фольклору Гуцульщини. Пан Володимир добре пам’ятав як танцюють в кожному гірському селі, як там одягаються. Петрик відрізнявся акцентом на народності у своїх постановках.
Володимир Петрик та Петро Князевич чудово спрацювались разом. Вони роками творили на сцені майстерну композицію з автентичних пісень і танцю. Також чудово комунікували через свою творчість з глядачем. В сучасності, роботу цих талановитих людей продовжують народні артисти України – Іван Курилюк та Василь Курцеба.
Діяльність “Гуцулії”
Кінець 40-х років був плідним для “Гуцулії”. Дмитро Котко та художня рада займались великим сценічним дійством – втілювали життя опришків, за часів Олекси Довбуша. Боротьба та діяльність цього ватажка гуцулів зробили з Олекси видатного провідника визвольного руху в Україні.
Цінність Довбуша полягає в тому, що йому вдалось організувати поневолених селян Прикарпаття до повстанського руху проти панів. Цей рух став навіть небезпечним для польської шляхти у 18 столітті. Олекса Довбуш був улюбленцем не лише опришків та гуцулів, але й всієї Галичини, Закарпаття та Буковини.
Пісенно-творча сюїта залучила весь склад ансамблю. Багато праці вклав Володимир Петрик та Дмитро Якуб’як. На сцені постала чудова композиція із вдало поставлених танців та віртуозно підготовленого оркестру. Мелодії до танцювальних постановок записували у селі Печеніжин, що на Коломийщині. Саме там народився Олекса Довбуш.
Гастролі також були невіддільною частиною життя “Гуцулії”. Так, за сприяння організатора поїздок Гойфмана Германа Львовича, у 1950 році були готові концерти в Сибіру, Середній Азії, Північному Кавказі та Поволжі. Група гастролювала п’ять місяців. Дмитро Котко з такої оказії підготував нові номери. До репертуару входили народні пісні: “За городом качки пливуть”, “Думи мої”, “Пташиний хор”, “Весільні гуцульські пісні”, “Ой легонька коломийка”, “Поговір”.
Не обійшлось і без чудово поставлених танців від Володимира Петрика. Кожен з них ніс самобутність, темперамент та тематичну цілеспрямованість. Глядачі могли бачити такі танці: “Воротар”, “Плескач”, “Парубоцькі жарти”, “Танець карпатських лісорубів” та ін.