Галина Баранкевич — заслужена артистка України, акторка Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. Її називають сценічним серцем театру, обличчям найгучніших постановок останніх років і голосом, що зцілює.
Її «Солодка Даруся» стала театральним символом Прикарпаття, а драма-концерт «Вигнані з раю» — потужною заявою про лемківську ідентичність і родинну пам’ять. Вона не просто грає, а й створює авторські проєкти, які торкаються серця: «Хресна дорога. Притчі і роздуми», «Лемківська колискова», «Фрагменти жіночої душі», пише frankivski.info.
Окрім сцени, Баранкевич викладає акторську майстерність, займається благодійністю, виступає на фронті й веде культурну місію за межами України. Її сценічний голос — не лише про мистецтво, а й про пам’ять, біль, молитву і людську гідність.
Шлях і творча місія
Галина Баранкевич народилася в Івано-Франківську 30 вересня 1986 року. З дитинства вона проявляла неабиякий інтерес до музики і мистецтва. Навчалась у музичній школі за класом бандури, брала участь у численних вокальних конкурсах, де здобувала перемоги, що сформували її як талановиту і цілеспрямовану особистість. Родина Галини не була професійно пов’язана з мистецтвом: батько був майстром бурових робіт, мати — медсестрою, а сестра — викладачем німецької мови, але мала творчі здібності. Всі члени родини чудово співали і володіли музичними інструментами, тому музичні таланти дівчини були підтримали та розвивали саме в домашньому середовищі.
Після закінчення музичної школи, Галина вступила до інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, де відкрилася театральна кафедра. Саме там вона поєднувала акторську майстерність з вокалом, що стало основою її подальшої творчості. Вже на третьому курсі університету актриса отримала одну з головних ролей — Марусю у виставі «Маруся Чурай», режисером якої був Євген Курман. Ця роль стала важливим кроком на шляху до професійної сцени, адже саме тоді Галина відчула усю глибину і відповідальність акторської професії.
За роки роботи в Івано-Франківському драмтеатрі Галина зіграла більше 30 ролей, більшість з них — провідні. Вона свідомо обирає драматичні і складні персонажі, які дають змогу не лише показати акторський талант, а й викликати у глядача глибокі емоції. Часто це ролі, що суперечать її власним переконанням, і саме в цьому — виклик і розвиток її професійної майстерності.
Від «Дарусі» до «Нації»
Сценічна творчість Галини Баранкевич — багатогранна, емоційно щільна, часто на межі фізичного виснаження. Вона з тих акторок, які не грають — проживають.
Роль у виставі «Солодка Даруся» за однойменним романом Марії Матіос стала її візитівкою. Галина грала цю героїню більше 300 разів — і щоразу це була нова Даруся.
«Я виростала разом з нею. Вона змінювалася — і я змінювалася. Це не був театральний повтор — це було нове життя в кожному показі», — згадує акторка.
Феномен цієї вистави полягає в тому, що вона — майже моноспектакль, адже Даруся — центральна постать, а вся інша дія навколо лише підсилює її мовчання, трагізм і прозріння. Не дивно, що навіть Святослав Вакарчук після перегляду спитав: «Ви справді не розмовляєте?»
Інші ролі: від трагедії до абсурду
Баранкевич зіграла десятки знакових персонажів:
- у виставі «Нація» за книгою Матіос — перевтілилась у одну з найстрашніших жінок української історії;
- в «Оскарі і рожевій пані» — показала межу між дитинством і смертю, здивувавши глядача відвертістю і внутрішньою ніжністю;
- в «Огненному ангелі» — розкрила деструктивність пристрасті;
- у фантасмагоричних постановках «Готель двох світів», «Фелікс Австрія», «HAMLET» — майстерно поєднувала філософський підтекст із візуальним експериментом.
Її улюблені ролі — ті, де є надрив, психологічна глибина, драма жінки в пошуку себе. Вона не боїться внутрішніх потвор, травм, депресій — натомість досліджує їх, очищує, перетворює на мистецтво.
Музика як пам’ять
Галина Баранкевич — не лише драматична акторка, а й вокалістка з глибоким, оксамитовим тембром. Її голос звучав у фольклорних проєктах, виставах, театральних перформансах і благодійних заходах. Разом із Ксенією Пранничук вона створила проєкт «Етноформація», в якому оживляє лемківську пісню.
У цих піснях — голос бабусі, яку вивезли з Польщі, спогади про загублені села, голос жінки на засланні. Це не просто фольклор, це молитва за збереження ідентичності. Галина переконана, що лемківська культура має звучати не лише на фестивалях, а й на сцені, у школі, у домі.
У виставах «Нація», «Солодка Даруся» та «Енеїда» вона часто співає наживо — і це перетворює сцену на обряд. Вона не потребує мікрофонів — її голос пронизує залу й залишається у серцях глядачів надовго.
Авторські проєкти
Галина Баранкевич віддано дотримується принципу: театр повинен випереджати час, а не гнатися за ним. Її авторські проєкти — це жива розмова з людиною, де в кожному слові й емоції — тиша, біль, молитва. Її роботи виходять за межі сцени і вплітаються в тканину життя, культури, пам’яті. Два проєкти — «Вигнані з раю» і «Хресна дорога… Притчі і роздуми» — є тому яскравим підтвердженням.
«Вигнані з раю»: голос вигнаних, що повертається
Цей музично-документальний проєкт — глибоко особистий для акторки. Він присвячений депортації лемків у 1944–1946 роках. Для Баранкевич це — не просто історія, а родинна рана, адже її бабусю було насильно вивезено з Карпат ще дитиною. «Вона померла в Луганську. Але душа її залишилась у горах», — каже Галина.
Проєкт — це сценічне дійство зі співом, живою музикою, архівними спогадами. У ньому акторка відтворює не акт виселення, а внутрішній світ вигнаних людей — крізь фольклор, інтонацію, пісню. Лемківські колискові, весільні, поховальні наспіви звучать не як етнографічний запис, а як голос тих, кого забрали з дому і не повернули.
Проєкт уже був представлений у театрах, храмах, будинках культури й зібрав сотні глядачів, для яких ця тема досі болюча. Головне його завдання — відновити пам’ять і повернути гідність забутим історіям.
Хресна дорога. Притчі й роздуми — духовне мистецтво з відкритим серцем
Один із найсильніших авторських проєктів Галини Баранкевич — «Хресна дорога… Притчі і роздуми». Це унікальне сценічно-духовне дійство, яке об’єднує силу слова, музику, молитву й соціальну відповідальність. У ньому поєднуються мистецтво й віра, співпереживання й благодійність. Проєкт народився з ініціативи самої акторки та її подруги Ксенії Пранничук — співачки, викладачки вокалу й давньої волонтерки. Разом вони хотіли створити не просто сценічне дійство, а глибоку внутрішню дорогу, яку кожен глядач пройде у своєму серці.
У центрі проєкту — 14 стацій Хресної дороги Ісуса Христа, кожна з яких супроводжується притчею — сучасною, глибокою, промовистою. Їх обирала сама Галина: тексти Бруно Ферреро та Хосе Прадо Флореса, як зізнається вона, «органічно лягали під кожен етап страждання». У цьому проєкті не йдеться про буквальну реконструкцію страсних подій. Це радше духовний монолог, внутрішній пошук сенсів і відповідей, що лунає у тиші храму чи глибокій задумах глядача.
Особливої сили дійству додає жива музика. Молодий музикант Андрій Радчук, п’ятнадцятирічний волонтер, грає імпровізації — жодної написаної ноти. Він реагує на інтонацію Галини, її голос, емоцію — і творить музику моменту. Це повне творче взаємопроникнення, де слово і звук обіймають душу глядача. Разом із ними в проєкті беруть участь студентки спеціальності «Сценічне мистецтво» Університету Короля Данила — вони втілюють живу молитву, емоцію, присутність.
Проєкт уже вдруге проходить у храмах Івано-Франківщини, а навесні 2025 року вперше відбувся за кордоном — у Варшаві та Любліні, де його тепло зустрічала українська громада. «Люди казали, що ми телепортували їх в Україну, дали змогу побути вдома хоча б серцем», — ділиться акторка. Багато глядачів не стримували сліз, особливо на четвертій стації — зустрічі Ісуса з Богородицею. Притча про створення мами, її ніжність і витривалість, зворушувала до глибини.
Проєкт має й благодійну складову. Під час кожного показу команда збирає кошти на великодні пакунки для бідних і бездомних. У 2025 році зібрали понад 103 тисячі гривень і 7 тисяч злотих, які пішли на адресну допомогу вразливим людям. Це не символіка, а конкретна турбота.
Плани
У планах акторки — відновити у Франківську фестиваль лемківської пісні, щоб повернути етнічну музику у фокус сучасної культури.
Також вона працює над серією лекцій і концертів «Лемківська спадщина» для шкіл, музеїв і культурних центрів.
Сценаристка, режисерка, викладачка
Останні кілька років Баранкевич активніше проявляє себе не лише як акторка, а й як режисерка й викладачка акторської майстерності в Університеті Короля Данила. Вона поставила кілька камерних вистав, зокрема:
- «Фрагменти жіночої душі» — театральний етюд за монологами про війну;
- «Коли ламається голос» — про травми, які не лікує час;
- «Лемківська колискова» — вистава-сповідь, побудована на народних піснях і спогадах переселених родин.
У роботі зі студентами вона — сувора, але справедлива. Не визнає халтури, підказує глибину, наполягає на щирості.
«Я не вчу акторству — я вчу відчувати. Якщо ти чесний — сцена тебе прийме», — пояснює вона свою педагогічну філософію.
Серед її студентів уже є відомі актори й акторки, які працюють у театрі, кіно, телебаченні.
Сцена як акт громадянства
Галина не відділяє творчість від суспільної відповідальності. Вона від початку війни їздила на схід із виставами та благодійними акціями. Її виступи на фронті — не піар, а форма служіння.
Зараз вона активно долучається до зборів на ЗСУ, грає благодійні вистави, читає листи з фронту, створює театральні читання на тему втрат, внутрішніх переселенців, жінок на війні.
Галина Баранкевич — це актриса, яка поєднує у собі глибоку відданість мистецтву, тонке відчуття культурної ідентичності та безперервне прагнення до творчого росту. Вона продовжує працювати над новими ролями, завжди шукаючи нестандартні образи, що розкривають нові грані її акторської майстерності і надихають глядачів.