Василь Верховинець народився на Франківщині. Вперше дебютував 1910 року в опері Лисенка “Енеїда”. Значну частину свого життя хореограф, диригент, композитор, фольклорист присвятив народному танцю. Він також написав посібник, присвячений українському танцювальному мистецтву. Жіночий театралізований хор “Жінхоранс” не лише виконував пісні, але й підтанцьовував в такт. На початку 20 ст. то був дуже новаторський хід, пише frankivski.info.
Юний Василь
Український хореограф, диригент, композитор та громадський діяч народився в Старому Мізуні Долинського району, що на Франківщині. Сталось це 5 січня 1880 року. Справжнє прізвище Василя – Костів. Сім’я майбутнього танцюриста жила бідно, але батьки змалечку прищеплювали дитині любов до фольклору. В 12 років Василь гарно закінчив сільську школу та пішов вчитись у бурсу при Ставропігійському інституті у Львові.
У 1899 році Верховинець закінчив Самбірську учительську семінарію та отримав диплом городського народного вчителя. Викладав співи у народних школах Бережанців, Середнього Угринова Калуського району. Також Василь гарно проявлявся як актор та хормейстер. Почав брати участь у музичних постановках на сцені Русько-народного театру. Також Костів мав гарно поставлений лірично-драматичний тенор.
Коли у 1906 році Микола Карпович Садовський організував театр, Верховинець був серед запрошених майстрів та аматорів акторської справи. Так, Василь Миколайович був змушений переїхати з Галичини до Києва. У 1907 році до театру приєдналась Євдокія Доля – чудова актриса та майбутня дружина хореографа.
У театрі Садовського Верховинський працював над створенням сценічних образів. Киянам дуже подобались втілені ним ролі Петра із “Наталки Полтавки”, Андрія із “Запорожця за Дунаєм”, Левка із “Майської ночі”, Андрія з “Катерини” та ін. За певний час, Василь Верховинець почав займатись хормейстерською та диригентською діяльністю. Закінчив теоретичний клас школи Лисенка, під керівництвом професора Г. М. Любомирського. Під час співпраці із хормейстером та диригентом О. А. Кошицем написав багато хорів, романсів та революційних маршів на слова Л. Українки, І. Франка, М. Рильського, О. Олеся та ін.
Хореограф
Спочатку Василь працював художником сценічних образів, а тоді своїм голосом чарував слухачів у Києві. Під час навчання співу в школі Лисенка, Василь також досконало вивчав хореографію. У 1910 році відбувся його дебют в опері “Енеїда”. Глядачам тоді запам’ятались танці молодих карфагенянок та гопак на Олімпі. Наступною успішною постановкою було “Украдене щастя”. Повітряні па веснянок з “Марусі Богуславки” вразили усіх глядачів.
Максим Рильський також високо оцінив працю хореографа Верховинця. Він назвав Василя чародієм танцю. Завдяки праці Василя Миколайовича, було здійснено чималий внесок у розвиток народного танцювального мистецтва. Також пан Василь видав посібник з вивчення українського танцю. У 1923 році світ побачила книга “Весняночка” авторства Верховинця. У ній були описані дитячі ігри з піснями та методика роботи з малюками.
Окрім того, Василь Верховнець був чудовим педагогом. Він викладав хореографію в Музично-драматичній школі Лисенка. Згодом став головувати на кафедрі мистецтвознавства при Полтавському інституті. У 1920 році пан Василь керував Харківським хором у місцевому драмтеатрі. У 1930 році в цьому ж театрі було поставлено балетну виставу “Пан Коцький”. Верховинський відповідав за хореографічну складову.
1930 року був створений “Жінхоранс”. Жіночий театралізований ансамбль зародився в Полтаві. Учасниці не лише співали, але й ритмічно рухались в такт пісень. Це було дуже новаторське рішення на той час. Про “Жінхоранс” писали, що здобутки ансамблю – це класика, важлива сторінка в історії українського танцю. Кращі традиції гурту стали базовими для усіх танцювальних колективів України.
Те, що Верховинець був прекрасним танцюристом, він доводив при кожній нагоді. Перед тим як вимагати від учнів правильного виконання рухів, сам демонстрував танцювальні па. Про нього згадували, що Василь Миколайович ніколи не кричав, а практикував довгі репетиції. Так досягав успіху.
Кіно та інші діяльності
Верховинець творив у різних українських містах: Львові, Києві, Харкові, Одесі, Полтаві. Вони ставали свідками його успішної діяльності. Слава про Верховинця ширилась також закордоном. У 1935 році Василь Миколайович подався до Лондону готувати танцювальну трупу для виступу на Першому міжнародному фестивалі народного танцю.
Верховинець та балетмейстер Жуковський поставили “Триколінний гопак”. Це був справді унікальний номер. Верховинець часто казав, що після народної пісні перше слово належить народному танцю. Якщо людина любить пісню, то любить і танець. Також пан Василь долучився до ще однієї творчої сфери – кіно. З 1933 року по 1934 рік працював над картиною “Коліївщина” на студії “Іван Кавалерідзе”, що в Одесі. Пан Василь керував хором та сам знявся у фільмі.
У 1936 році його жіночий хоровий ансамбль брав участь у декаді українського мистецтва в Москві. Виступ був успішним, за що колектив був перейменований Раднаркомом СРСР. Верховинець тоді отримав орден “Знак пошани”. Під час своїх гастролей Україною, Василь Миколайович вивчав традиції та побут народу. Також проводив етнографічні дослідження українських народних танців: “Гопак”, “Роман”, “Шевчик”, “Рибка” та ін. Так він записав 400 пісень та танців. Після цього Верховинець видавав наукові праці: “Українське весілля”, “Українські танці” та збірку “Весняночка”.
Переслідування та смерть
Переслідувати Верховинця почали у 20-х роках 20 ст. У 1927 році та 1932 році його арештовували працівники ОДПУ по справі “Спілки визволення України”. Сталось це в Полтаві. Втім, пана Василя відпустили через брак доказів. До слова, ця назва була навмисно використана ОДПУ СРСР. Все заради того, аби на судах дискредитувати українську інтелігенцію. СВУ діяла ще за Першої світової. Надалі, радянська влада просто використовувала назву.
У грудні 1937 року Василя Верховинця засудили як активного учасника контрреволюційної націоналістичної організації. Над паном Василем багато знущались на допитах. В результаті, він визнав себе винним у тому, що в 1919 році брав участь в організації повстанського виступу проти радянської влади.
Комуністи були твердо налаштовані за будь-яку ціну довести вину Верховинця. За звинуваченням, він 20 років займався антирадянською діяльністю та шпигуванням на користь Польщі. Він навіть відновив повстанський рух в Полтаві та налагодив комунікацію із харківською націоналістичною організацією.
У 1938 році пана Василя арештували. 10 квітня його засудили до розстрілу. Вирок привели у дію 11 квітня 1938 року в Києві. Дружину Верховинця заслали до Казахстану. Там вона пробула до 1944 року. Після цього повернулась на Полтавщину, де працювала у філармонії.
7 липня 1957 року Спілка композиторів України звернулась до військового прокурора, аби реабілітувати хореографа посмертно. Наступного року Василь Верховинець був реабілітований Верховним судом СРСР. 1966 року на стіні Полтавського педагогічного інституту було встановлено меморіальну дошку на честь Василя Верховинця. У 1988 році на Франківщині, в Старому Мізуні організували пам’ятну стелу на честь хореографа. Також іменем композитора назвали вулиці в рідному селі, Полтаві та Києві.
З ініціативи Херсонського обласного центру народної творчості, були проведені обласні конкурси хореографічних мініатюр “Осінні фантазії” ім. Верховинця. А з 2003 року ці змагання почали називатись “Верховинця степовий колодязь”.