У світі, де війна стає щоденною реальністю, де діти дорослішають раніше, ніж мали б, і де тривога проникає в найінтимніші сфери життя, прості речі набувають глибшого змісту. Саме такими рятівними практиками стають творчість, рух і тілесна усвідомленість. В Івано-Франківську вже кілька років функціонує простір, де діти можуть не лише рухатися, а й емоційно відновлюватись. Заснувала його хореографка Анна Спиридонова — жінка, яка свого часу втратила рідне місто, але не втратила покликання, пише frankivski.info.
Анна родом із Донецька. Десять років тому, коли в її місті почали лунати перші вибухи, вона разом з сім’єю переїхала до безпечнішого Івано-Франківська. Втративши дім, але зберігши внутрішню цілісність, жінка не покинула свою справу — навчати інших виражати себе через танець. І хоча навколо руйнувався звичний світ, вона будувала новий — світ танцю, чутливості й прийняття.
Танець у час війни: потреба, а не розвага
Після повномасштабного вторгнення у 2022 році стало очевидно: тіло теж травмується разом із психікою. У стані стресу люди часто перестають усвідомлювати себе фізично: поверхневе дихання, скута постава, внутрішній тремор. Саме через тіло, через рух і прості вправи можна повернути людину до відчуття присутності в моменті. Танцювальні практики стали для Анни способом не лише підтримати себе, а й надати опору іншим.
У своїй студії вона поєднує елементи класичної хореографії з імпровізацією, тілесною терапією та ігровими практиками. Заняття зосереджені не стільки на техніці, скільки на досвіді проживання емоцій. Танцювальний процес тут — це більше ніж спорт чи хобі. Це — спосіб зібрати себе знову.
Особливо чутливо Анна підходить до занять з дітьми. Сучасне покоління, позбавлене повноцінного дитинства, особливо потребує м’яких форматів для самовираження. Школа часто переходить в онлайн, батьки перебувають у стані стресу, соціальні зв’язки руйнуються або значно обмежуються. У таких умовах танець може стати тим простором, де дитина знову відчуває контроль над собою, своє «я» та внутрішню свободу.
Особливий підхід до найменших
Найменші учасники занять у студії Анни — це діти віком від двох років. Така робота вимагає делікатності, терпіння та відмови від звичних педагогічних методів. Авторитарні формати тут не працюють: дитина може просто піти, замкнутись або заплакати. Замість директивних вказівок тут діє співтворчість і уважне спостереження. Малюки не відпрацьовують рухи — вони досліджують простір, взаємодіють з предметами, проявляють емоції через тіло.
Заняття часто починаються з діалогу — спокійної розмови, у якій діти діляться своїми переживаннями, буденністю, іноді навіть згадують про війну. Після таких вступних хвилин настає час танцювальної казки, рухливої гри або імпровізації, де кожна дитина має можливість бути собою. Структура заняття є, але вона змінюється відповідно до емоційного стану групи.
Такий підхід Анна запозичила у європейських театральних практик. Зокрема, її надихнув досвід литовської режисерки, яка створює театральні постановки для дітей від народження. Ідея в тому, щоби йти за дитиною, а не вести її.
Імпровізація як противага контролю
У періоди нестабільності люди часто прагнуть передбачуваності. Але, парадоксально, саме імпровізація в танці дозволяє повернути собі внутрішній баланс. Це не хаотичний рух, а свідома творчість, де тіло й розум працюють синхронно. Коли людина занурюється в імпровізацію, її думки перестають кружляти навколо тривог і страхів — вона повністю присутня в моменті.
Це стосується і дорослих, і дітей. Дорослим Анна рекомендує практикувати рухи разом із дітьми — вдома, у форматі гри. Наприклад, дозволити дитині бути інструктором і повторювати її дії, незалежно від того, чи це стрибки, чи повзання, чи кумедні рухи руками. Така взаємодія допомагає дорослим знову відчути себе живими, розслабити контроль і просто бути в контакті.
Освіта і шлях до хореографії
Хореографія не була очевидним вибором для Анни. За першою освітою вона — інженерка з охорони праці. Вона закінчила школу в часи, коли ще дозволялося «перестрибувати» через класи, тому в 16 років уже мусила обрати професію. Тоді це рішення було радше інерційним — вступ туди, де взяли на бюджет. Але вже у студентські роки вона активно організовувала заходи, ставила танцювальні номери, виявила талант до роботи з групами.
Згодом цей поклик реалізувався у професійному навчанні. Анна переїхала до Києва, де почала опановувати хореографію на новому рівні. Її перша вчителька з танців ще з юності бачила в ній потенціал педагога, і з часом це підтвердилось.
Танець — не розкіш, а потреба
Багато хто вважає, що у час війни творчість, а особливо танець, — це щось несуттєве, майже недоречне. Але досвід Анни доводить протилежне. Танці не просто доречні — вони життєво необхідні. Це простір, де дитина знову стає дитиною, де дорослий повертає собі відчуття присутності, де тіло говорить тоді, коли слів бракує.
Після кожного заняття Анна радить своїм учням зберігати той внутрішній стан, який виник під час танцю. Бо саме ці емоції, ця тілесна пам’ять можуть стати джерелом ресурсу у найнепередбачуваніший момент.
Бути собою і дозволити бути іншим
Анна вірить у силу щирості. У своїй роботі вона ставить перед собою просту, але важливу мету — створити простір, де дитина може вільно проявляти себе, не боячись оцінок і порівнянь. Вона закликає батьків не проектувати на дітей свої очікування, не забороняти емоційність чи нестандартність, а натомість — довіряти. Бо саме в довірі й народжується справжнє мистецтво.
Її історія — це не просто шлях хореографки. Це приклад того, як людина, переживши війну, здатна не тільки втримати себе, а й допомагати іншим знаходити внутрішній опір, ресурс і надію. І робити це через танець.