Колись побутував міф, що справжній масштаб народжується лише у столицях. Але Івано-Франківськ зламав це упередження, перетворившись на один із головних культурних центрів країни. Те, що раніше зверхньо називали “регіональним театром”, сьогодні диктує естетичні тренди Європі, збирає аншлаги за океаном і тримає духовну оборону в найкритичніші моменти історії.
У центрі цього тектонічного зрушення – Ростислав Держипільський. Режисер, педагог, очільник Івано-Франківського національного драмтеатру та лауреат Шевченківської премії. Він поєднав у собі, здавалося б, несумісне: архаїчну інтуїцію карпатського мольфара, зухвалість європейського авангарду та залізну дисципліну антикризового менеджера. Як хлопцеві з гуцульського високогір’я вдалося переписати театральні правила України – з’ясовуємо разом з frankivsk-trend.in.ua.
Код предків: дитинство серед “тименних” гуцулів
Ростислав Держипільський народився 7 жовтня 1975 року в місті Косів на Прикарпатті. Батьківський рід походив зі Львівщини (зі знаковим родовим гніздом – хутором Держипіль біля Старого Самбора), а материнська лінія глибоко вкорінена у Снідавці – високогірному селі Косівщини. Саме там, серед чистих, так званих “тименних” гуцулів, у хаті діда й баби, хлопчик виростав до шести років, доки батьки-вчителі не забрали його до “цивілізації”.
Цей ранній період заклав фундамент його світогляду. Дитина говорила первісним гуцульським діалектом (“гесьди”, “генди”), вбирала побутову містику, спостерігала за дідом-боднарем і бабою, яка ткала ліжники. У родині ходили перекази про предків-скрипкарів і знаних у карпатських плаях мольфарів. Сам режисер неодноразово наголошував: цей ґрунт неможливо вивчити з книжок – його треба вдихнути разом із гірським повітрям і закарбувати в крові.
Ранні роки загартували і його характер: через переїзди батьків до Чернівців та на Закарпаття хлопцеві довелося змінити п’ять чи шість шкіл. У кожному новому колективі доводилося бути “новеньким” і безперервно доводити власну спроможність. Як підсумок – закінчення Косівської середньої школи № 1 із золотою медаллю й усвідомлення простої істини: успіх – це щоденна боротьба і важка праця.
Такий життєвий досвід згодом виробив у Держипільського стійкий імунітет до меншовартості. Навіть у студентські та ранні акторські роки, коли в суспільстві ще панували колоніальні стереотипи, а слово “гуцул” інколи вживалося зі зверхньою конотацією, він гордо артикулював свою ідентичність: “Гуцул – це темперамент, життєдайна сила, вітамін! За мною Карпати – і це моя броня”.
Освіта двох вимірів і бунт проти акторської залежності
Шлях Ростислава Держипільського до режисури не був лінійним. У 1998 році він завершив одразу два фундаментальні заклади у Львові: історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка та акторське відділення Вищого державного музичного інституту імені М. Лисенка (нині – Музична академія) у класі видатного майстра Богдана Козака.
Історія навчила його бачити суспільні процеси глобально, аналізувати національні травми та циклічність історичних катастроф. Акторство ж відкрило секрети глибокого психологічного перевтілення. Молодий актор встиг попрацювати в Івано-Франківську, спробувати себе в музиці (став засновником і солістом рок-гурту “Ґалілео Ґалілей”, лауреатом “Червоної рути” та “Перлин сезону”), а у 2001-2003 роках служив у київському театрі “Вільна сцена” під керівництвом Дмитра Богомазова, якого донині називає своїм визначним учителем.
Проте саме цей досвід підштовхнув його до зміни оптики. У певний момент Держипільський гостро відчув фатальну залежність акторської професії: “Мені скажуть, що робити – і я мушу це виконувати. А я хочу сам формувати свою долю”. Бажання створювати власні художні світи й диктувати власні правила остаточно витіснило акторські амбіції. Згодом він практично відмовився від виходу на сцену, залишивши собі лише епізодичні появи в кіно (зокрема у фільмах “Жива” Тараса Химича та “Довбуш” Олеся Саніна). Його справжнім полем битви стала режисура й театр загалом.
Революція в Івано-Франківську: подолання “провінції”
У 2008 році 32-річний Ростислав Держипільський очолив Івано-Франківський обласний музично-драматичний театр імені Івана Франка як директор (а з 2011-го – як художній керівник). Стан закладу вимагав радикальних рішень. Режисер взявся за те, у що мало хто вірив: перетворити обласний театр на центр тяжіння всеукраїнського значення.
Першим кроком стало викорінення провінційного комплексу. Для Держипільського теза “провінція – це не географія, а стан душі” стала кредо. Він розпочав безкомпромісну реформу:
- Оновлення трупи через виховання молоді. Паралельно викладаючи в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, режисер сформував акторський кістяк із власних випускників. Сьогодні їхні імена гримлять на всю країну: Роман Луцький, Олексій Гнатковський, Надія Левченко, Галина Баранкевич, Олеся Пасічняк. Держипільський-педагог відзначався безжальною вимогливістю: відсіював студентів після перших же семестрів, бо переконаний – давати нездарам марні надії у мистецтві є гріхом.
- Драматичний ривок у статусі. Уже за перші місяці роботи молодого директора театр здобув статус “академічного” (2008), зарплати колективу зросли вдвічі, пожвавився репертуар. А у 2019 році зусиллями Держипільського театр справедливо виборов статус національного.
- Експансія у світ. Франківці зламали стереотип про замкненість регіональних театрів. Вистава “Солодка Даруся” об’їхала не лише найавторитетніші фестивалі Європи, а також відвідала з гастролями 5 міст США та 3 міста Канади, де глядачі аплодували стоячи.
Театральний всесвіт Держипільського: містика, епос, експеримент
Режисерський метод Ростислава Держипільського тримається на синтезі сакральних етнічних кодів, надвисокого емоційного напруження та сучасного європейського сценічного мислення.
Прорив із Марією Матіос
Початком тріумфального злету стала вистава “Солодка Даруся” (2008), що постала з дипломної роботи його студентського курсу. Драма про німу гуцулку Дарусю, зламану радянським окупаційним чоботом, стала маніфестом нової української сцени. Тема ОУН-УПА й визвольних змагань у постановці Держипільського була позбавлена штучного пафосу та шароварщини – це була оголена, фізіологічна і водночас біблійна людська трагедія.
Співпраця з письменницею оформилася у величний триптих: услід за “Дарусею” з’явилися драма-реквієм “Нація” (2010) та драма “…майже ніколи не навпаки” (2012). Марія Матіос стала творчою берегинею франківців, а Держипільський – тим, хто зумів її густий, трагічний текст перекласти універсальною мовою театру.
Відновлення прадавніх ритуалів
Держипільський одним із перших усвідомив небезпеку втрати автентичного обряду, розтертого радянським безпам’ятством. Його сценічні полотна “Коляда та й плєс” і “Гуцульське весілє” стали не просто виставами, а справжньою науково-етнографічною реставрацією XIX століття. Збираючи по крихтах тексти, піснеспіви, пластику й обрядовість (від криворівнянського плєсу до давніх вертепів), режисер повертав народові його замовчуваний сакральний шар.
Авангард і нові форми
Разом із тим Держипільський не замикається в етнографії. Він сміливо розширює горизонти:
- Створює провокативну неооперу-жах “HAMLET” за В. Шекспіром (у перекладі Ю. Андруховича, музика Романа Григоріва та Іллі Разумейка), залучивши сирий, клаустрофобний підвал театру.
- Ставить притчу “ВОНА-ЗЕМЛЯ” за новелами Василя Стефаника та онлайн-провокацію “Інтимна зона” за Володимиром Винниченком.
- Втілює гучний мультимедійний артпроєкт “Оскар і Рожева Пані” за Е.-Е. Шміттом із благодійною метою розвитку паліативної допомоги для дітей.
- Стає режисером грандіозної історичної опери “Вишиваний. Король України” (лібрето Сергія Жадана, музика Алли Загайкевич) на сцені ХНАТОБ у Харкові.
“Маруся Чурай”: зустріч із Ліною Костенко
Яскравим доказом мистецької зрілості режисера стала постановка роману у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай”. Ідея народилася випадково – під час сімейного відпочинку на узбережжі Хорватії: штормове море підказало саме цей твір.
Знайшлася й ідеальна виконавиця – акторка та співачка Марія Стопник. Музику створили Святослав Вакарчук і лідерка театру “Слово і голос” Наталія Половинка, до візуального ряду долучилися кінорежисер Олесь Санін та ілюстратор Владислав Єрко. Держипільський створив свідомо сучасну версію: його Маруся нервово курить, Гриць перебуває під апаратом штучного дихання, а правосуддя вершить суддя-жінка.
Показовою стала зустріч трупи із самою Ліною Костенко в Києві. Поетеса, яка завжди ревно ставиться до авторського слова і раніше навіть зупиняла інші сценічні версії своїх творів, дала Держипільському цілковитий карт-бланш: “Я їм не диктую, хай хуліганять”. Твір шістдесятниці про дисидентський дух, свободу у в’язниці та силу пісні зазвучав у XXI столітті як непорушний маніфест української стійкості.
Театр-укриття і фортеця духу: випробування повномасштабною війною
Ранок 24 лютого 2022 року розставив остаточні акценти. З перших днів повномасштабної війни Франківський драмтеатр під керівництвом Держипільського продемонстрував, чим має бути національний культурний інститут під час війни на знищення.
Уже на п’ятий день великої війни театр оголосив себе відкритим гуманітарним і координаційним хабом. Тут знаходили прихисток сотні митців-біженців зі сходу й півдня країни – актори, оператори, музиканти, художники. Гримерки перетворилися на тимчасові кімнати, театральні цехи замість історичних костюмів почали шити плитоноски й термобілизну для воїнів ЗСУ. Актори першої величини взяли на себе роботу з логістикою: розвантажували фури, комплектували продуктові набори для переселенців. Загалом хаб опрацював і відправив понад 430 тонн гуманітарних вантажів.
Проте найголовнішим було інше: театр не припинив грати. Використавши досвід підвального “Гамлета”, Держипільський запустив проєкт “Театр у бомбосховищі”. Людям був потрібен духовний порятунок.
Для самого режисера це був момент істини. Чи доречна драма в часи бомбардувань? Відповідь дала жінка, яка евакуювалася з розбитого Ірпеня: потрапивши на виставу “Нація”, вона вперше за тижні жаху розплакалася – і з цими сльозами прийшов рятівний катарсис. “Мистецтво очищує душу від затиску й страху. А очищена, звільнена людина здатна вистояти й перемагати”, – каже Держипільський.
У питанні російської культури його позиція стала радикальною й безапеляційною. Режисер відкидає будь-які компроміси, розмови про “хороших росіян” чи половинчастість списків Мінкульту: “Час півтонів минув. Є біле і чорне. Російська культура, мова, література – це маркер ворога, інструмент насилля і зла, який має бути безжально й холоднокровно відрізаний на десятиліття вперед”.
Лідерство, місія та горизонт майбутнього
Ростислав Держипільський свідомо дистанціюється від політичної кар’єри, хоча йому неодноразово пропонували депутатські крісла. Для нього культура – значно вища, триваліша й дієвіша політика. Очолювати колектив для нього – це не смак влади, а важка ноша й інструмент творення добра. Він щиро зізнається: “Якби не творчість, я, мабуть, став би олігархом – гуцульська комерційна жилка є з дитинства. Але Бог дав мені цей талант, і не використати його – гріх”.
Держипільський бачить повоєнну Україну світовим епіцентром творчого вибуху. Пережита нацією колективна травма вимагатиме потужної художньої сублімації, і саме театр має стати простором загоєння ран, самопізнання та ствердження гідності.
Своїм життям і працею Ростислав Держипільський довів: велике мистецтво не залежить від географічних центрів влади. Воно народжується там, де є зв’язок із рідною землею, безстрашність перед експериментом і абсолютна чесність перед собою та глядачем. Театр Держипільського – це Карпати, переплавлені у високий європейський стиль; це голос нації, яку неможливо ані зламати, ані заглушити.